Рейлі спохмурнів.
— А ти як гадаєш — це і справді Ноїв ковчег?
— Переважає думка, що ні. Просто скелясте утворення дивовижної форми.
— Але ж якої думки ти?
— Не знаю. Ніхто так і не дістався до нього і не помацав його руками. Але достеменно відомо, що історія про потоп і людину з судном, у якому він зібрав цілу купу звірів, розповідалася у писаннях, що сягають часів Месопотамії, писаннях, які з'явилися за тисячі років до Біблії. І це наштовхує мене на думку про те, що щось подібне дійсно колись трапилося. Звичайно ж, затоплений був не цілий світ, а якийсь значний регіон у якійсь частині світу. Якийсь чоловік пережив цей потоп, і його розповідь стала легендою.
У тому, як вона це сказала, було щось наперед визначене, остаточне. Ні, не те, щоб він вірив у існування Ноєвого ковчегу, але все ж...
— Дивно якось, — мовив Рейлі, явно розмірковуючи уголос.
— Що дивно?
— Я думав, що кого-кого, а археологів повинні вабити таємниці минулого, бо у них більш розкуті свідомість та уява, гостріша зацікавленість тим, що відбувалося у ті такі далекі й такі несхожі на наші часи... однак твоє ставлення є таким раціональним та аналітичним. Не можу судити напевне, але може такий підхід заважає відчути всю магію цієї справи?
Було несхоже, що вона вбачала у цьому якийсь парадокс.
— Я науковець, Шоне. Я схожа на тебе, бо оперую доконаними фактами. Коли я виїжджаю на розкопки, то я шукаю свідчень того, як люди жили і помирали, як будували міста... міфи ж і легенди я залишаю іншим.
— Значить, коли щось не можна пояснити з наукової точки зору, то...
— То цього «щось», скоріш за все, не існувало. — Тес відклала вбік порожню коробку з-під локми, витерла обличчя серветкою, а потім ліниво відкинулася назад і поглянула скоса на Рейлі. — Хочу дещо у тебе спитати.
— Валяй.
— Там в аеропорту Кеннеді...
— Ну?
— Як сталося, що ти не зняв мене з літака? Ти ж міг мене заарештувати, еге ж? То чому ж не зробив цього?
З ледь помітного натяку на посмішку та пустотливої іскринки в її очах Рейлі зрозумів, куди вона хилить. Вона перебирала на себе ініціативу — і слава Богу, бо сам він не надто хотів порушувати цю тему. Він ухилився — поки що — від прямої відповіді:
— Не знаю, — а потім додав: — Я боявся, що ти здіймеш вереск на всі Сполучені Штати, а потім клопотів з тобою було б цілий вагон.
Тес присунулася поближче до нього.
— Здійняла б — це точно!
Серце його тьохнуло; він теж змінив положення, присунувшись до неї, щоб краще бачити.
— Ну, і... чорт з нею, подумав я. Раз вона вважає, що така розумна, то нехай доводить, що так воно і є.
Тес прихилилася до нього іще ближче. Їх відділяли тепер лише кілька дюймів, і її очі снували по обличчю Рейлі, наче вона намагалася запам'ятати кожну його рису. Хитрувато-пустотлива посмішка знову з'явилася на її губах.
— Як великодушно з твого боку!
Нічне небо, ліс, вогнище... все було прекрасно. Він відчував тепло випромінюване її губами, вони вабили його, і на якусь мить йому здалося, що окрім цих звабливих губ не було більше нічого. Цілий світ просто перестав існувати.
— Так, скромно зізнаюся, що я — навдивовижу великодушний парубок. Особливо якщо одній не надто обережній дамі страх як кортить здійснити... небезпечну паломницьку подорож.
Тес зберегла той малесенький проміжок, що відділяв їхні губи.
— Раз ти тут для мого захисту, — прошепотіла вона, — то ти тепер — мій особистий охоронець, рицар-тамплієр, еге ж?
— Ніби щось таке.
— А знаєш, — замріяно продовжувала вона, грайливо окинувши його поглядом, — згідно з офіційним статутом тамплієрів ти мусиш стояти на чатах цілу ніч, поки паломники сплять.
— А ти впевнена?
— Розділ шість, пункт чотири. Не віриш — перевір сам.
— Це нереально.
— Так що — зможеш вистояти на варті цілу ніч?
— Без проблем. Нам, тамплієрам, до цього не звикати.
Тес посміхнулася. І тут він нахилився і поцілував її.
Потім притиснувся до неї і їхній поцілунок став спрагло-жагучим. Вони наче розтанули одне в одному, випали з часу, думки відлетіли кудись далеко-далеко, і їх поглинув грандіозний і нестримний потік почуттів, запахів, присмаків... але раптом щось втрутилося, якийсь давно знайомий йому підсвідомий імпульс, що підштовхнув його розум до темних глибин душі, звідки виплив образ його убитої горем матері й чоловіка у кріслі, з мертво зроненими руками; на підлозі такий невинний, наче дитяча іграшка, пістолет, а на стіні позаду — бризки крові.
Рейлі несподівано відсахнувся.
— Що там? — мрійливо спитала Тес.
Він сів і внутрішньо напружився. Погляд його набув якогось одержимого, відстороненого виразу.
— Зараз... зараз це не надто слушна ідея.
Вона теж сіла, провела рукою по його волоссю, а потім прихилила його губи до своїх.
— Дозвольте з вами не погодитися. Я гадаю, що це — дуже добра і своєчасна ідея. — Вона знову його поцілувала, але тільки-но вони доторкнулися одне до одного губами, як Рейлі знову відсахнувся.
— Та ні, не треба. Я серйозно.
Тес обперлася на лікоть і ошелешено поглянула на Рейлі. Той сидів і пригнічено мовчав.
— О Господи, який же ти у нас серйозний! — Вона знову глянула на нього з-під лоба і безцеремонно хихикнула. — Чи не пов'язана, бува, твоя оця стриманість з Великим постом?
— Навряд чи.
— А що ж тоді? Ти — неодружений, скоріш за все — не голубий, хоча... — вона непевно махнула рукою, — зараз цим нікого не здивуєш. І наче я — не остання нечепура. Тоді в чому ж причина?
Рейлі не без великих зусиль намагався дібрати правильні слова. Він не вперше зіштовхувався з цим психологічним комплексом, але останній раз це було досить давно.
— Це важко пояснити.
— А ти спробуй.
— Я знаю, що ми ледве знайомі, і ти мені справді подобаєшся... може, я сам собі зараз зроблю шкоду, але, гадаю, дещо про мене тобі потрібно знати, навіть якщо... — Він замовк, але натяк був прозорим. — Навіть якщо через це нам зрештою доведеться розстатися. Причина полягає в моєму батькові.
Тес аж підскочила від несподіванки.
— Яке це має відношення до нас? Ти ж казав, що був малим, коли він помер, і що його смерть була для тебе важким ударом. — Вона побачила, як Рейлі здригнувся. Ще тоді, коли він розповів цю історію того вечора у неї вдома, вона зрозуміла, що це для нього — вкрай болюча тема. Але вона все одно бажала знати правду. — Так що ж трапилося?
— Він застрелився. Без будь-якої видимої причини.
У Тес з'явилося таке відчуття, наче нарешті розв'язався якийсь вузол. Вона полинула уявою до темних і непривабливих закутків людської душі.
— Як це — без причини? Якась причина мусила бути.
Рейлі похитав головою, обличчя його спохмурніло.
— В тім-то й річ, що причини не було. Тобто, не було жодної, вартої уваги. Він ніколи не був сердитий чи у поганому настрої, принаймні зовні. Врешті-решт ми дізналися, що він хворів, страждав на депресію, але для неї не було жодних підстав. У нього була гарна посада, він любив свою роботу, жили ми добре, і він мав люблячу дружину. За всіма зовнішніми ознаками він був успішною людиною. І все одно — це не завадило йому рознести собі голову пострілом із пістолета.
Тес притислася до нього.
— Депресія — це серйозна хвороба, Шоне. Це — серйозне порушення, хімічний дисбаланс — називай, як хочеш. Ти ж сам сказав, що він хворів.