— То ж бо й воно. Але річ у тім, що це також і генетичне захворювання. Існує один шанс із чотирьох, що воно буде і у мене.
— І три із чотирьох, що у тебе його не буде. — Вона підбадьорливо посміхнулася. Але видно було, що її оптимізм не переконав його.
— А він лікувався від депресії?
— Ні. Це було ще до того, як «Prozac» став аспірином нашої доби.
Вона помовчала, обмірковуючи почуте.
— А ти сам перевірявся?
— На роботі нас регулярно перевіряють психіатри.
— І що?
— І нічого. Нічого поганого вони у мене не виявили.
Тес ствердно кивнула головою.
— От і добре. Я теж не виявила. І бачу, що з тобою все гаразд.
— А як ти це можеш бачити?
— По твоїх очах, — відповіла вона ніжним голосом. — Я ще раніше помітила в них якусь відстороненість, наче ти відгороджений якоюсь внутрішньою стіною, щось приховуєш. Спочатку я подумала, що це пов'язано з твоєю роботою, що ти належиш до спокійного, впевненого у собі типу, зі значною долею професійної зарозумілості. — Вона випромінювала переконливість і прагнення заспокоїти його. — З тобою нічого поганого не трапиться, я певна.
— А що, коли трапиться? Я на власні очі бачив, як страждала моя мати. І я не хочу ні тобі, ні комусь іншому завдавати таких страждань.
— Ага, значить, ти зібрався відсторонитися від решти світу? Та годі тобі, Шоне! Це те саме, що казати: ми не можемо бути разом через те, що мій батько помер від раку. Хто знає достеменно, що трапиться з кожним із нас? Просто треба жити і сподіватися на краще, от і все.
— Далеко не кожен вранці прокидається із думкою пустити собі кулю в лоба і піти з цього світу. Справа в тому, що я бачу в собі частину його натури. Він був не набагато старшим за мене, коли вчинив самогубство. Інколи я дивлюся на себе у дзеркало і натомість бачу його: його погляд, його поставу, і це мене не на жарт лякає.
Тес, явно засмутившись, пригнічено похитала головою.
— Ти казав, що священик вашої церкви допоміг тобі це пережити?
Він неуважно кивнув.
— Мій батько не був релігійною людиною. Для цього він був надто скептичним, а мати, схоже, наслідувала його у цьому, і я не сказав би, що вона була аж такою вже релігійною. Після його смерті я повністю замкнувся у собі. Я не міг збагнути, навіщо він це зробив, докоряв собі й матері, що ми вчасно цього не помітили і не зупинили. А мати взагалі місця собі не знаходила. Зрештою, вона стала все більше й більше часу проводити зі священиком, який, в свою чергу, почав більше спілкуватися зі мною, в тому числі — і щодо самогубства мого батька. Він допоміг мені зрозуміти, що у смерті татка немає вини ні моєї, ні материної, і відкрив мені нову грань життя. Церква стала моїм порятунком, і я ніколи про це не забував.
Тес зібралася з духом і знову заговорила з переконаністю в голосі.
— Знаєш що? Я вдячна тобі за турботу і за попередження — це дуже шляхетно з твого боку, але це мене зовсім не лякає. Ти хотів, щоб я про це знала, от я тепер і знаю, бач? Але так жити не можна, не можна допускати, щоб те, що, можливо, ніколи не трапиться, зруйнувало тобі життя. Інакше все це перетвориться на самовиправдання, на зловісне пророцтво заради самого пророцтва. Ти ж не точна копія свого батька, правда ж? Забудь про цю проблему, живи власним життям, а коли це не допоможе, то може, тоді й дійсно є щось фундаментально хибне у способі твого життя. Ти — одинак, що саме по собі не є великим досягненням, і, якщо чесно, робота у тебе теж не з найцікавіших.
— Робота як робота, мені подобається те, чим я займаюся.
— А може, саме час зайнятися чимось іншим? — Пустотлива усмішечка з'явилася саме вчасно і бажано. — Наприклад, замовкнути і поцілувати мене?
Рейлі уважно вдивився в її обличчя. Він розпізнав щось уже знайоме, щось таке, що йому вже доводилося відчувати лише у її присутності й раніше: це було відчуття повноти життя. І він притис Тес до себе — міцно-міцно.
Коли їхні тіла зблизилися, сіро-блакитні зображення на екрані перетворилися на суцільну розмиту пляму. Приглушені голоси стихли, натомість стало чути, як похапцем скидається одяг, потім долинули звуки, що видають люди, коли кохаються.
Стискаючи обома руками філіжанку з кавою, Де Анґеліс байдужими очима дивився на екран. Вони зупинили своє авто на пагорбку, що нависав якраз над тією улоговиною, де Тес і Рейлі влаштувалися на ночівлю. Задні двері бежевої «Тойоти Лендкруізер» було відчинено, і всередині салону виднілися два екрани, що містично поблимували у темряві. Один із них був екраном ноут-бука, від якого тягнувся кабель до інфрачервоного приладу нічного бачення «Raytheon Thermal Eye-250D», що стояв на тринозі, відображаючи навколишній ландшафт. Параболічний мікрофон спрямованої дії містився на другій тринозі. Інший екран належав маленькому переносному детектору. Він мигтів, вказуючи положення GPS-давача, прикріпленого знизу валізи Тес.
Монсеньйор повернув голову і поглянув на темну долину, що простиралася внизу. Він почувався спокійним і задоволеним. Все було під контролем, і такий стан справ йому явно подобався. Його підопічні були недалеко, а якщо поталанить, то до них незабаром приєднається і Венс. Де Анґеліс іще достеменно не знав, куди вони прямують; шкода, що не вдалося встановити аудіожучок у них в авто, просто для цього не випало нагоди. Але великого значення це не мало. Що б вони не знайшли, він чатуватиме позаду, і відразу відбере знахідку.
Це була найлегша частина завдання.
Важчою його частиною було вирішити — що робити з усіма ними, коли першу частину буде виконано.
Де Анґеліс кинув останній лінивий погляд на екран і різким помахом руки вилив у кущі залишки кави.
Побачене не зацікавило його. Буде він ніч не спати через якісь там дурниці!
55
Коли Тес прокинулася, в щілини вже пробивалося сонячне світло. Вона сонно помацала біля себе рукою, але знайшла лише порожню постіль — вона лежала сама-одна у зістебнутих докупи спальних мішках. Сівши, вона второпала, що неодягнена, і побачила, що одяг, похапцем скинутий вчора вночі, розкидано довкола неї.
Надворі сонце вже було високо, і коли Тес поглянула на свій годинник, то зрозуміла чому. Була вже дев'ята ранку, і сонце встигло пройти ледь не половину свого шляху навдивовижу чистим і блакитним небом. Примружившись і поглянувши довкола, вона узріла Рейлі, що стояв з оголеним торсом біля джипу і голився, нагрівши воду маленьким кип'ятильником, який увімкнув у гніздо для електрозапальнички.
Коли вона підійшла до нього, він повернувся і сказав:
— Кава готова.
— Я просто у захваті від отого типу на ім'я Кларк, — захоплено мовила вона, відкривши паруючий термос. Густий запах бархатистої чорної кави приємно лоскотав її ніздрі й підбадьорював. — Ви, хлопці з ФБР любите подорожувати з шиком.
— А ти гадала, що гроші платників податків викидаються на вітер?
Рейлі стер з обличчя піну і поцілував Тес. Коли він нагнувся, вона помітила в нього на грудях маленький срібний хрестик на тоненькому ланцюжкові, який вперше побачила учора вночі. «Зараз таке нечасто носять, — подумалось їй, — я так точно не носила б». Був у тому хрестику якийсь патріархальний шарм, який зворушливо вплинув на неї. Їй подумалося, що на ній цей хрестик був би не надто привабливим, але на Рейлі він здавався зовсім іншим — цілком природним і доречним. Він здавався невід'ємною частиною його натури.
Трохи згодом вони були вже в дорозі, рухаючись вглиб суходолу, і величезні колеса «паджеро» легко поглинали вибоїни старого асфальтового покриття. Проминувши кілька покинутих будинків і невеличку ферму, вони звернули з вузької дороги на ще вужчу лісову стежину, яка круто йшла вгору.
Проїжджаючи повз хащі бальзамових дерев, з яких молодий селянин точив пахучу смолисту рідину, Тес побачила гори, що бовваніли вже зовсім близько, і відчула приплив збудження і хвилювання.
— Он там. Бачиш? — показала вона рукою на віддалений пагорб і серце її пришвидшено закалаталося. Його вершина мала характерний симетричний профіль. — Це точно тут! — вигукнула Тес. — Як сказано у щоденнику, «подвійний горб пасма Кенджик». Вона буквально пожирала очима нотатки та мапу, які тримала у руці, звіряючи з ландшафтом, який розстилався перед нею. — Приїхали. Селище має бути в долині по той бік оцього гірського пасма.