Тес поглянула на Рейлі, і той показав їй свій кривенький ескіз.
— Селище тут, внизу, — підтвердив він. — Воно під водою. Коли збудували дамбу, вода затопила всю долину, а разом із нею — і залишки поселення. Воно — на дні озера.
57
Старий почувався тепер набагато спокійніше, коли Рейлі обережно спрямував «паджеро» вниз тряскою всипаною камінюччям дорогою і зупинив його аж біля краю водосховища. Воно було чималеньке за розмірами, а поверхня води — гладенька, як скло. На протилежному березі виднілася низка стовпів.
«Мабуть, це телефонна лінія та лінія електропередач, що тягнулися до дамби, — подумав Рейлі, — скоріш за все, там мала бути і якась дорога». А від самої дамби на північ, до цивілізації, крокували опори високовольтної лінії. Щодо цивілізації, то окрім дамби та штучного водосховища, навкруги не було якихось інших її ознак. Навколишні ліси, розмиті обриси гір на горизонті — не надто привітний пейзаж — все було таким самим, як і сімсот років тому, коли цими місцями простували рицарі-тамплієри.
Коли вони доїхали до дамби, Рейлі, якому, як і Тес, кортіло якомога швидше дістатися до пункту призначення, рвонув «паджеро» по бетонці, прокладеній зверху масивної споруди греблі. Ліворуч він побачив урвище метрів з шістдесят завглибшки. На дальньому кінці дамби виднілася ремонтно-експлуатаційна станція, до якої їх і спрямовував старий.
Коли вони їхали греблею, Рейлі час від часу уважно обмацував поглядом берег озера і місцевість над ним. Ознак життя ніде не було помітно, хоча стовідсоткової впевненості він не мав, бо дерева росли тут густо, і в тіні їхніх крон міг сховатися будь-хто, кому не дуже хотілося знаходитися на видноті. З обережністю, він придивлявся до будь-яких ознак присутності Венса, оскільки незабаром мала початися фінальна частина їхньої подорожі, але не побачив нічого, що могло б засвідчити наявність якихось прибульців у цьому районі. У розпал туристичного сезону ситуація могла би бути зовсім іншою, але наразі здавалося, що вони тут самі-одні.
Але це не заспокоїло Рейлі, ні. Венс уже проявив свою здатність бути хоч на півкроку, але попереду них, до того ж він виявився вперто-рішучим і непоступливим у досягненні своєї мети.
Він неодмінно теж тут був. Десь поряд.
Поки вони спускалися з пагорбів над водосховищем, Рейлі встиг поцікавитися у старого — чи не питався хто, бува, про селище Беер ель Сіфсааф останнім часом. За допомогою карколомних лінгвістичних кульбітів йому врешті-решт вдалося дізнатися, що про це селище ніхто не питав, наскільки йому було відомо. «Може нам вдалося таки його випередити», — подумав Рейлі, уважно вивчаючи місцевість безпосередньо біля дамби, видивляючись що-небудь незвичне, незвичайне і підозріле. Трохи згодом він зупинив джип біля невеличкої експлуатаційної станції.
Поруч із будиночком був припаркований іржавий білий «фіат». Звідси Рейлі побачив, що до станції з протилежного боку теж вела дорога. Здавалася вона відносно новою та рівною.
— Якби ми поїхали по он тій дорозі, то зекономили б половину часу, — звернувся він до Тес.
— Ну що ж, коли ми впораємося тут, — посміхнулася вона, — то тоді вже дозволимо собі проїхатися рівненькою та гладенькою дорогою.
Настрій її вже встиг невпізнанно змінитися, і вона, радісно поглянувши на Рейлі, так само радісно вистрибнула із машини і пішла слідком за дідом, який уже вітався з молодшим за нього чоловіком, що вигулькнув їм назустріч із приміщення станції. Рейлі на мить задумався, дивлячись, як вона широкими кроками підійшла до двох місцевих жителів. «Вона таки невиправна. І навіщо я дозволив цій жінці вплутати мене у невідомо що?» — подумав Рейлі. Він запропонував не розголошувати факт знахідки і чекати на прибуття групи експертів, а ще він запевнив Тес, що зробить все від нього залежне, щоб знахідка дісталася їй. Вона ж, не моргнувши оком, з порога відкинула його пропозицію, благаючи почекати і не втручатися. У його варіанті було більше рації, але Рейлі все ж піддався, поступившись одному лише напору її ентузіазму. Тес вперто стояла на своєму, і дійшла навіть до того, що почала вимагати, щоб він поки що не користувався супутниковим телефоном, принаймні, доки вона сама не розбереться зі знахідкою.
Тим часом Тес уже встигла заприятелювати з молодим чоловіком, техніком на ім'я Окан. Він був маленький, тендітний і мав аж надто великі вуса. З улесливої посмішки, що вже встигла приклеїтися до обличчя Окана, Рейлі здогадався, що на молодика вже вплинули чари Тес, долаючи будь-яке потенційне його небажання їм допомогти. А ще Окан трохи розмовляв англійською, і це, разом із жіночою привабливістю, також посприяло її успішним перемовинами. Рейлі зацікавлено спостерігав, як Тес пояснила молодому туркові, що вони — археологи, які цікавляться старовинними церквами, особливо тією, що знаходиться на дні водосховища. Технік розповів, що долину затопили 1973 року — за два роки після надрукування мапи, якою користувалася Тес. Тепер гребля постачала основну частину електроенергії для процвітаючого прибережного регіону, що знаходився на південь від них.
Від наступного запитання, що поставила Тес, Рейлі аж похолонув.
— У вас на станції має бути водолазне устаткування, еге ж? Для перевірки греблі.
Окан був спантеличений не менше за Рейлі.
— Так, ми маємо водолазне устаткування. А що?
Вона відразу ж розвіяла будь-які сумніви.
— Ми хочемо на певний час орендувати його.
— Ви хочете зануритися під воду і подивитися на церкву? — запитав технік зі спантеличеним та невпевненим виразом на обличчі.
— Ну звичайно ж! — весело відповіла Тес експансивно піднявши руки. — І погода сьогодні відповідна для занурення, правда ж?
Окан поглянув на Рейлі, а потім на старого, непевний, як тут бути.
— Так, ми маємо устаткування, але воно використовується лише двічі на рік, — сказав він вагаючись. — Спочатку його треба перевірити, бо я не певен...
Вона не дала йому завершити фразу.
— Ми з колегою перевіримо його самі. Нам до цього не звикати. Ми часто виконуємо таку процедуру. Ну що, ходімо?
Рейлі із сумнівом поглянув на неї. У відповідь вона кинула на нього погляд, сповнений абсолютної впевненості. Її дико-фантастичне твердження, що вони обидва є досвідченими водолазами, його просто ошелешило. Щодо неї — хтозна, а сам він знав лише напівзабуті ази підводного плавання. Однак він не збирався якось стримувати її хвалькуватість — зараз це недоречно, особливо у присутності двох іноземців. До того ж, йому було просто цікаво — куди заведе Тес її безоглядна рішучість.
Окану ця ідея була явно не до вподоби.
— Я не певен... я не маю повноважень на такі речі.
— Та не турбуйтеся ви, все буде гаразд, — Тес подарувала йому сліпучу посмішку. — Певна річ, ми підпишемо відмову від права, — запевнила вона його. — Все буде повністю на нашій відповідальності. І, звичайно ж, ми будемо раді заплатити... е-е-е... вашій компанії за використання водолазного устаткування. — Тес дуже вправно зробила паузу перед словом «компанія». Була б пауза коротшою — Окан її просто не помітив би; довшою — міг би образитися за так грубо запропонований хабар.
Чоловічок якийсь момент пильно придивлявся до Тес, потім смикнув вусами і знизав плечима.
— Гаразд, ходімо. Я покажу вам, що у нас є.
Вузькі сходи вели з контори до запиленого складського приміщення, безладно захаращеного купами обладнання і тьмяно освітленого флуоресцентною лампою, яка миготіла і дзижчала. У її синюватому мерехтінні Рейлі зміг роздивитися апарат для дугового зварювання, балони з бутаном, киснево-ацетиленову горілку, а у дальньому кутку — купу водолазного устаткування.
Він дав можливість Тес самій розібратися з цією купою, і вона, насилу піднімаючи кожен предмет, удавала з себе великого спеціаліста.
— Не фонтан, але і таке згодиться, — кинула вона недбало.
Втім, комп'ютера для управління цим устаткуванням Тес не знайшла — доведеться обходитися без нього. Забачивши на стіні водолазну мапу, вона поцікавилася у Окана глибиною водосховища. Той відповів, що вона становила, на його думку, десь тридцять-тридцять п'ять метрів. Тес придивилася до мапи і спохмурніла.