— У нас на дні залишиться мало часу. Нам потрібно іти під воду прямо над селищем. — Знову звернувшись до Окана, вона запитала його, чи не знає він бува кого-небудь, хто міг би показати місцезнаходження селища.
Маленький турок насупився у задумі.
— Вам слід поговорити з Рюстемом, — нарешті сказав він. — Цей чоловік жив там до того, як затопили долину; він так нікуди звідси і не поїхав. Хто-хто, а він повинен знати, де знаходиться церква.
Рейлі почекав, поки Окан не вийде з кімнати, і відразу ж накинувся на Тес.
— Це безумство. Нам слід викликати групу професіоналів.
— Ти що, забув? Я ж і є професіонал, — вперто відповіла вона. — І сотні разів бувала під водою.
— Так, але тільки не зараз. Окрім того, мені не зовсім подобається, що поки ми пірнатимемо, підстрахувати нас на поверхні буде нікому.
— Може минеться... Слухай, ти ж сам казав, що сторонніх тут не видно. Ми випередили Венса. — Тес майже впритул наблизилася до Рейлі; її обличчя випромінювало ентузіазм і передчуття сенсації. — Зупинятися вже пізно. Хіба ж можна — коли ми так близько до мети!
— Одне занурення, — неохоче погодився він, — і я відразу дзвоню по супутниковому телефону!
А Тес уже прямувала до дверей.
— Там побачимо.
Вони винесли обладнання сходами і завантажили його у джип. Окан запопадливо запросив Тес до свого іржавого білого «фіата», і сказав, щоб Рейлі їхав слідом за ним із старим. Рейлі поглянув на Тес, і вона по-змовницьки йому підморгнула, а потім, ледь вмостивши свої довгі ноги, залізла у «фіат» — на величезне задоволення його власника. «Паджеро» їхав за Окановою таратайкою десь півгодини по асфальтовій дорозі, а потім технік звернув з неї й зупинився біля огородженого ланцюгами майданчика, на якому купами лежали бетонні блоки, каналізаційні труби і десятки порожніх бочок з-під оливи — звичний мотлох, що найчастіше залишається по закінченні будівництва. На майданчику лінькувато вовтузився дід у традиційному головному уборі й халаті. Рейлі вже здогадався, що приватне підприємництво тут тримається на кумівстві, і тому зовсім не здивувався, коли Окан відрекомендував йому утилізатора Рюстема як свого дядька.
Рюстем посміхнувся їм беззубим ротом, а потім уважно вислухав торохтіння свого племінника. У відповідь на його запитання він з ентузіазмом закивав головою і емоційно замахав руками.
Окан повернувся до Тес і Рейлі.
— Мій дядько дуже добре пам'ятає залишки селища. Багато років він випасав там своїх кіз. Каже, що від церкви лишилася тільки частина її. — Технік знизав плечима і додав власний коментар. — Принаймні, так було до того, як затопили долину. Неподалік від церкви був колодязь, і мій дядько пам'ятає, що поруч із колодязем був... — Окан замовк, підшукуючи правильне слово, — був мертвий корінь дуже великого дерева.
— Пеньок — ви хочете сказати? — запитала Тес.
— Так-так, пеньок. Пеньок плакучої верби.
Тес повернулася до Рейлі, очі її аж палали передчуттям близької сенсації.
— Ну, що скажеш? Може подивимося, — запитав він із непорушним виразом обличчя.
— Раз ти наполягаєш... — хитро усміхнулася Тес.
Вони подякували Окану і старому, з яким приїхали до озера. Сідаючи в своє авто, технік, що явно не бажав розставатися з Тес, кинув на неї останній тоскний погляд. Не гаючи часу, Тес і Рейлі вдягнули водолазні скафандри і підтягли решту устаткування до берега — туди, де Рюстем мав два невеличких човни. Вони залізли в один із них, Рюстем відштовхнув їх від берега і вскочив у човен сам. Старий почав веслувати так вправно і легко, що наче все життя тільки цим і займався.
Поки вони пливли, Рейлі інструктував Тес, згадавши свій єдиний досвід підводного плавання під час свого нетривалого відпочинку на Кайманових островах чотири роки тому. Приблизно посередині між східним та західним берегами і приблизно за три чверті милі від греблі Рюстем облишив весла. Щось бурмочучи собі під ніс, він скоса поглянув на навколишні пагорби, а потім, використовуючи лише одне весло — як на байдарці — кількома ретельно виваженими рухами підігнав човен у потрібне місце. Поки він це робив, Рейлі перехилився через борт і побовтав обидві пірнальні маски у воді.
— Як ти гадаєш — що там внизу, у церкві? — запитав він.
— Не знаю. — Тес задумливо подивилася на воду. — Зараз мені хочеться лише сподіватися, що воно там є.
Вони мовчки дивилися одне на одного, аж поки не збагнули, що старий зупинив човен і тріумфально вишкіряється їм своєю беззубою посмішкою, показуючи рукою вниз.
— Кіпіс суюн алтінда, — мовив він. Приблизно такі самі слова говорив їм раніше і другий старий.
— Суркан, — сказала Тес.
— Що він сказав?
— А біс його знає, — відповіла вона, перехилившись через борт, і додала — але я певна, що «кіліс» означає «церква», а значить — вона саме під нами.
Тес різко підвела голову і поглянула на Рейлі.
— Ну то як — ти йдеш, чи ні?
Не встиг він відповісти, як вона натягнула маску і майже без сплеску перекинулася у воду спиною уперед. Рейлі незграбно бебехнувся у темну воду услід за Тес, встигнувши лише кинути погляд на діда, який цілком сучасним схвальним жестом підняв угору великий палець.
58
Коли вони пірнули у холодний морок озера, Тес охопила відома їй лихоманка дослідника, якої вона потребувала, як повітря. Вона знала, що можливо зараз перед її очима постане те, чого інші люди не бачили багато-багато років — і у цьому було щось містичне. Це відчуття запаморочувало їй голову іще на суходолі — відчуття того, що вона ось-ось доторкнеться до залишків давно забутих цивілізацій, що впродовж століть лежали під шаром піску і землі. А коли ці залишки знаходилися під товщею води, то захват і піднесення були іще сильнішими.
Втім, сьогоднішнє занурення мало завершитися успіхом — це однозначно. Більшість розкопок та занурень починалися зі сподівань на якесь велике відкриття, але дуже часто вони завдавали лише розчарувань. Цього разу все було по-іншому. Низка доказів, що привела їх до цього озера, сам зміст закодованого листа, а також ті крайнощі, на які готові були піти люди, щоб заволодіти цією таємницею, — все це вказувало на те, що Тес була на межі археологічного відкриття набагато важливішого за ті, які вона досі — міркуючи прагматично — сподівалася зробити.
Вони вже були на шість метрів під водою і продовжували повільно знижатися. Від холоду води і жару передчуття, їй здавалося, що наче ожила кожна найдрібніша часточка її тіла. Тес поглянула угору — туди, де на поверхні вигравали сонячні зайчики. Днище дідового човна мирно погойдувалося у неї над головою. Видимість була добра, враховуючи те, що фактично вони знаходилися у перегородженій річці, але темрява швидко насувалася на них зусібіч.
Дна і досі не було видно. Тес увімкнула освітлювальний прилад, що тримала у руках, і його яскравий промінь, за кілька секунд набувши повної потужності, висвітлив страшнувату чорноту попереду неї. Перед її очима танцювали якісь маленькі часточки, течія повільно тягнула їх повз неї — до греблі. Тес поглянула на Рейлі, що опускався поруч із нею, і раптом зграйка форелі із цікавістю зупинилася неподалік, а потім чкурнула геть і зникла в темряві.
Вона помітила, що Рейлі показує рукою вниз, і побачила, як мало-помалу унизу почало вимальовуватися дно водосховища. Спочатку Тес трохи розгубилася: мул і осад накопичувалися роками після того, як на початку сімдесятих збудували греблю, але однаково дно водосховища було інакшим, ніж звичне для Тес морське дно. Фактично воно мало вигляд того, чим воно насправді й було — затопленою долиною, усіяною валунами і стовбурами дерев. Майже скрізь його вкривали густі темні водорості.
Вони пливли пліч-о-пліч, змінюючи напрям, пильно вдивляючись у дно, і врешті-решт треновані очі Тес першими помітили те, що вони шукали. Старий сказав правду: перед ними лежали залишки селища, ледве помітні у цьому химерному, майже інопланетному ландшафті.