Але він чітко уявляв собі, до чого це може призвести.
У його пам'яті знову постало обличчя Тес, вираз розчарування, що він побачив у її очах, і з болем у серці Рейлі усвідомив, що був розчарований не менше від неї. Звичайно, він не міг знати, як склалися б їхні стосунки через певний час, але зараз видавалося, що якими б ці стосунки не стали, вони однаково б розбилися об гранітну скелю його віри.
Раптом Рейлі почув гуркотіння двигуна.
Десь недалеко.
Тут, поруч.
Рейлі спантеличено поглянув униз і побачив, що це від'їжджає пікап.
Його рука було інстинктивно потягнутися до кишені, як він усвідомив, що ніякої кишені у нього немає, бо на ньому і досі був водолазний костюм. Йому відразу пригадалося, що коли він ховав ключі від авто під пасажирське сидіння, Тес стояла поруч. Разом із хвилею жаху, що накотилася на нього, до Рейлі прийшло усвідомлення непоправності того, що сталося.
— Тес! — заволав він і рвонув крутосхилом донизу, спотикаючись у темряві об каміння і час від часу незграбно падаючи. На той момент, коли Рейлі скотився на галявину, пікап уже встиг перетворитися на хмаринку пилюки, яка швидко віддалялася від нього по ґрунтовій дорозі.
Тес і Венс втекли.
Несамовито розлючений на себе за те, що припустився такої помилки, Рейлі стріляв довкола очима, відчайдушно намагаючись віднайти хоч щось, що могло б відвернути катастрофу. Його чіпкий погляд швидко виявив у темряві невеличкий клаптик паперу, що стирчав з-під консервних бляшанок та туристського спорядження, залишених неподалік від того місця, де стояв пікап.
Він підняв цей клаптик і відразу ж упізнав почерк Тес:
Шоне,
Люди заслуговують на те, щоб знати правду.
Сподіваюсь, що ти це зрозумієш — і простиш мене...
Як тільки зможу, я пришлю допомогу.
68
Прокинувшись, Рейлі відчув, що й досі не оговтався від спантеличеного здивування, а неконтрольовані емоції краяли його серце. Він і досі ніяк не міг повірити, що Тес втекла з Венсом.
Хоч як він не намагався мислити раціонально, та все одно його душили злість і роздратування через те, що сталося; більше того, ці злість і роздратування проникли, здається, у кожну клітину його тіла. Він лютував через те, що його обдурили з такою геніальною простотою і кинули напризволяще невідомо де. Рейлі був спантеличений рішенням Тес тікати, та ще й прихопивши з собою Венса. Його безмежно здивувала та нерозсудливість, з якою вона поставила під загрозу своє життя. До того ж — хоч як вік не намагався придушити цю думку — він не міг не визнати, що її вчинок завдав також досить відчутного удару по його почуттю власної гідності.
Підвівшись і потягнувшись, Рейлі прислухався до співу пташок і прикрив рукою очі від сліпучих променів вранішнього сонця. Здається, проминула ціла вічність, перш ніж він заснув у залишеному для нього спальному мішку, коли втома нарешті перемогла гнів, що нуртував у його серці. Скоса поглянувши на годинник, він відзначив, що встиг поспати лише приблизно чотири години. Але це не мало ніякого значення. Треба було вирушати.
Рейлі попив із струмка, відчуваючи приємну свіжість холодної гірської води. Бурчання в животі нагадало, що він нічого не їв ось уже майже добу, тож він швидко ум'яв трохи хліба і апельсинів. Рейлі відчув, як його тіло стало поволі оживати, але голову швидко сповнили сердиті думки і неприємні спогади.
Він хутко озирнувся, придивляючись до навколишнього ландшафту. Вітру майже не було, і крім щебетання пташок, котрі встигли дещо вгамуватися, навкруги панувала мертва тиша і непорушність. Рейлі вирішив повернутися до греблі і до контори Окана, звідкіля йому, можливо, вдасться зателефонувати на Федерал-плазу, хоча цей дзвінок і не викликав у нього приємних передчуттів.
Та не встиг він вирушити у довгий піший путь, як почув віддалений звук. Це був звук двигуна. Серце його тьохнуло, коли Рейлі уявив, що це може бути пікап, але він швидко здогадався, що то був не звук якогось авто. То був гортанний гуркіт гелікоптера; удари його лопатей відлунювали в горах і з кожною секундою ставали все гучнішими.
Нарешті він побачив його, коли знайомий силует шугонув через долину. Це був «Белл UH-1Y», найновіша модель ідеальної робочої конячки у нескінченних війнах та конфліктах. Пролетівши над самісінькими вершечками дерев з протилежного боку гірського пасма, він зробив різкий віраж і рушив просто на нього — Рейлі збагнув, що його помітили. Його м'язи напружилися, і він швидко прокрутив у голові можливі варіанти присутніх на борту: або Тес виконала свою обіцянку і поінформувала місцеву владу про його місцезнаходження, або ж це були ті, хто стріляв у них біля озера. Інтуїтивно Рейлі відчував, що ближчим до істини є останній варіант. Він швидко окинув поглядом довкілля, холоднокровно вишукуючи найзручніші позиції, але потім вирішив не ховатися. Вони мали зброю, а він — ні; до того ж, з ним не було того, що вони шукали. А найголовнішим було те, що Рейлі був втомлений і голодний. Йому зовсім не хотілося нікуди бігти.
Спостерігаючи, як гелікоптер зробив над ним коло, він побачив круглі, схожі на яблуко мішені, червоно-білі знаки на його хвості, і трохи заспокоївся, зрозумівши, що це — вертоліт ВПС Туреччини. Гелікоптер сів на галявину, здіймаючи непроглядну куряву з піску та дрібних камінців. Прикривши очі рукою, Рейлі, вагаючись, став наближатися до апарата. Його дверцята, посунувшись вбік, відчинилися, і крізь хмару куряви він побачив, як по камінню і піску до нього бадьоро крокує невисокий чоловік. Тільки коли він наблизилася настільки, що до нього можна було доторкнутися рукою, Рейлі упізнав Де Анґеліса.
— Що ви тут робите? — Рейлі намагався швидко оцінити ситуацію, чіпким поглядом роздивляючись гелікоптер і силячись збагнути сенс появи цієї неочікуваної примари. Хвиля повітря від гвинта машини напнула легку куртку Де Анґеліса, і Рейлі встиг помітити під нею кобуру з пістолем системи «Глока». Тривожне відчуття пронизало його, наче блискавка, він кинув погляд на кабіну і побачив у ній чоловіка, що сидів, трохи схилившись вперед; між ногами він тримав снайперську гвинтівку. Чоловік витягнув цигарку і закурив її з недбалістю втомленого туристського гіда. Двоє інших людей, солдати у формі турецької армії, сиділи напроти нього.
Суперечливі думки промайнули у голові Рейлі, коли він почав прискіпливо придивлятися до монсеньйора. Указавши на вертоліт, він запитав:
— Що це таке? Що все це означає, чорт забирай?
Де Анґеліс мовчки дивився на нього з байдужим виглядом. Потім він зняв свої сонцезахисні окуляри, і Рейлі помітив, що вираз очей монсеньйора змінився. У них і сліду не лишилося від тієї доброти, яку священик випромінював у Нью-Йорку. Замацькані окуляри, які він тоді носив, якимось чином приховували ту лиховісну злобу в очах, а тепер вона читалася безпомилково.
— Заспокойтеся.
— Як це — заспокоїтися? — вибухнув Рейлі. — До біса спокій! Ви ледь нас усіх не повбивали! Хто ви такі?! Що ви собі дозволяєте, влаштовуючи полювання на людей!? Ви убили там кількох людей...
— Мені байдуже, — різко відказав Де Анґеліс, перериваючи його. — Треба зупинити Венса. Будь-що. Його люди були озброєні, тому їх довелося прибрати.
Розум Рейлі затьмарився від несподіваної і страшної здогадки.
— А яку ж долю уготували ви для нього? — наскочив він на Де Анґеліса. — Хочете спалити його живцем як Джордано Бруно? Ви що, проникли сюди через часову діру просто із Середньовіччя, чи як? Дні святої Інквізиції давно минули, отче! Звичайно ж, якщо ви дійсно той, за кого себе видаєте. — Він показав пальцем на снайперську гвинтівку в руках Планкета. — Так ось яка зараз у Ватикану табельна зброя!