Теща подивилася на нього підозріло — чи не кепкує, — однак, побачивши чисті зятеві очі, пояснила: приятелька останнім часом у депресії, проте, здасться, цей період минає, Берта Абрамівна сьогодні зазирала до неї, і справжній кавалер та вихований джентельмен (вона, звичайно, ні на що не натякає) міг би запросити милу сусідку на чашку чаю.
Олег Данилович відповів, що зробить це з задоволенням: виходячи, встиг побачити, як Серафима Володимирівна міняє фаянс на вишуканий фарфор. В уяві поаплодував сам собі: все ж приємно, коли бачиш результат своїх маленьких хитрощів.
Берта Абрамівна прийняла запрошення одразу й без найменших вагань, навіть не тому, що дізналася про довоєнне печиво й справжній китайський чай, ні, не заради чаю (хоч і це не можна скидати з терезів, так відверто й сказала), а заради душевної бесіди, за якою вона так скучила під час своєї іпохондрії.
Вона спустилася сходами мало не урочисто, і Олег Данилович шанобливо відчинив перед нею двері, радіючи, що вступ до задуманої ним вистави почався вдало.
Серафима Володимирівна вже сиділа за столом, вона вибачилася, що вимушені користуватися не срібним самоваром, до якого звикла, а закіптюженим на примусі чайником, і Олег Данилович вирішив не нагадувати, що цим чайником рідна теща користується вже принаймні шість років, коли після смерті чоловіка обставини змусили її звільнити служницю й різко змінити спосіб життя.
Вони розташувалися за круглим столом, вкритим білою лляною скатертиною. Олег Данилович палив міцної заварки в чашки дамам, за що одержав їхні одностайно-осудливі погляди: чай має розливати господиня, це вихована людина повинна знати ще з дитинства, — проте вій удав, що не помітив засудження, й долив окропу з чайника.
— А тепер, — сказав, — приберемо цю закіптюжену потвору — не гармонує з таким фарфором…
Серафима Володимирівна оцінила слова “з таким фарфором” і обдарувала зятя приязною посмішкою.
“Ну от, лід розтоплено”, — відзначив Олег Данилович, бо це була, мабуть, перша приязна тещина посмішка за багато днів.
Берта Абрамівна поклала собі дві ложки цукру, зиркнула на Серафиму Володимирівну, та опустила очі (цукор був зятів), і Борта Абрамівна додала ще ложку.
— Дивно, — поскаржилась, — коли мій Файнштейн (так вона називала свого покійного чоловіка — тільки на прізвище) був живий і засипав мене квітами й ласощами, я терпіти не могла солодкого. Пам’ятаю, колись Файнштейн приніс мені коробку шоколаду. Але якого шоколаду! Цукерки з ликером! Певно, такі робитимуть лише через сто років, а я, дурепа, з’їла тільки одну чи дві, чомусь не сподобався лікер… Яка була коробка! — Борта Абрамівна покапала на столі розміри, явно перебільшуючи, а Серафима Володимирівна, з’ївши печиво, запитала:
— А ви пам’ятаєте печиво від Рутгайзера?
— З Фундуклеївської?
— Я ж казала, — переможно вигукнула Серафима Володимирівна, — що всі порядні люди в Києві їли тільки рутгайзерове печиво. І це непогане, — взяла з вазочки, — проте ніякого порівняння…
Берта Абрамівна, поласувавши печивом, також осудливо похитала головою, що не завадило їй взяти ще.
Олег Данилович ковтнув з фарфорової чашки делікатно, не сьорбнувши, і з задоволенням відчув терпкий присмак справді гарного чаю. Вирішив: спогади про кондитерську на Фундуклеївській можуть завести дам у такі хащі, з яких не витягнеш і за тиждень, і спробував спрямувати розмову в потрібне русло. Поставив чашку на край столу й сказав так, наче йшлося про зовсім буденне й не варте особливої уваги:
— Сьогодні у губвиконкомі була нарада. Чомусь запросили й мене, та, мабуть, помилково, бо йшлося про культуру. Театральний репертуар, робітничі клуби й різні дрібниці… До речі, в театрі Карла Лібкнехта йтиме “Пікова дама”, і я зможу організувати вам контрамарки. Але я, власне, не про це — виступав якийсь Яковлєв. А ви колись качали про Яковлєва, я й подумав, чи не той?
Серафима Володимирівна багатозначно перезирнулася з Бертою Абрамівною.
— І виступав розумно? — чи то запитала, чи то ствердила.
— У ораторському мистецтві йому не відмовиш.
— Якщо розумно, то Олекса, — винесла присуд Серафима Володимирівна. Вона зміряла зятя пронизливим поглядом і додала: — Давайте облишимо Яковлєва…
— Чому? — здивувався Олег Данилович.
— Можливо, ця розмова вам неприємна.
— Навпаки, ревнощі принижують людину.
— І ви кажете це чесно?
Олег Данилович не зміг дати стопроцентної гарантії, що каже чисту правду, але відповів твердо:
— Звичайно.
Серафима Володимирівна тільки знизала плечима й запитала: