А батько знову переступив з ноги на ногу й мовив нерішуче й благально:
— Ти вже вибач мене, дочко, за все, що сталося, але ж хотів якнайкраще. Виходить, помилився…
І такий він зробився після цих слів жалюгідний, що в Фросі защеміло серце. Як пес, великий, сильний і лютий, який, побачивши хазяїна з батогом, махає хвостом і скавучить винувато.
Фросі стало шкода батька, очі в неї зволожилися, вона схлипнула й нараз сказала зовсім не те, що хотіла, — слова вирвалися з неї, вона одразу пошкодувала за цим, та було вже пізно:
— А я на вас, тату, така люта, що хотіла навіть убити! От… — дістала з кошика наган, стиснула руків’я, на мить знову відчула себе сильною і впевненою, підвела зброю, та батько, побачивши чорне дуло й свою смерть у ньому, не відсахнувся. І тоді Фрося кинула наган батькові під ноги.
— А я гадав: ти мене зараз стрелиш… — У батька затремтіли губи. — Й так мені стало легко…
Фрося носком туфлі відкинула наган у куток кімнати. Знову стала твердою, й метал прозвучав у її голосі:
— Не заважайте мені, тату!
— Я заважаю вже тим, що існую?
— Так.
— Хочеш, аби зник?
— Хочу, тату. Гроші у вас є, купіть у когось паспорт і живіть собі… Десь далі…
— І я не бачитиму тебе?
— Так треба, тату.
— А я гадав: будеш утіхою на старість…
— Розійшлися наші шляхи.
— Розійшлися, — погодився Іван Іванович. — Круто розійшлися, гірше не вигадаєш.
— То як?
— Гаразд, дочко. Хай буде по-твоєму. — Подумав і додав: — Тітка Горпина знатиме, де я, то в разі чого…
— Ні, тату, — жорстко заперечила Фрося, — забудьте про мене.
— Я сказав, а вчиняй, як знаєш. — Батько ступив до Фросі, взяв кошик. — Чекай, дочко, покладу дещо, не повертатися ж з порожнім…
Він приніс кошик, повний рум’яних яблук, поставив до Фросиних ніг, перехрестив її і поцілував, але до хвіртки не довів, стояв на ганку й чекав, чи озирнеться. Фрося якось відчула це батькове чекання, озирнулася у хвіртці й навіть посміхнулася на прощання.
Удома вона висипала яблука на стіл н нараз побачила серед них згорток. Одразу здогадалася, що в ньому, та розгорнула й довго тримала на долоні важку, навіть обтяжливу згарду. Посміхнулася й заховала її на дно скрині.
40
— Підводьтеся, пане осавуле, отаман кличуть!
Вовк розплющив очі й, побачивши літнього й сивого отаманового ординарця, пробуркотів:
— Не розвиднілося ще… Нема тобі спокою ні вдень, ні вночі… — Пружно підхопився з ліжка й запитав: — Що трапилося?
— Не відаю, пане осавуло, та отаман вельми розгніваний.
“Невже?.. — майнула думка. — Невже хтось побачив мої мандри на хутір? Однак навряд чи отаман в такому разі прислав би за мною цього недотепу. Кількох хлопців, аби схопили й доставили перед очі…”
Длугопольський нервово походжав по освітленій гасовою лампою кімнаті.
— Що ви робили вночі, осауле? — запитав різко.
— Розставив пости і з вашого дозволу спав. Бо сьогодні передбачається важкий перехід, самі казали…
— Де казна? — раптом мало не загорлав Длугопольський. — І де Володимир Антонович? Я посилав до нього — кажуть, вночі подався кудись на бричці…
— Казна?.. — розгублено перепитав Вовк, бо її зникнення справді було несподіванкою.
— Скриня з паперами та грішми… — уточнив отаман.
— Однак вона ж охороняється!
— Володимир Антонович порадив поставити біля неї на варту Чмеля. І ось — ні Чмеля, ні Грунтенка, ні скрині…
— Вважаєте?..
— Я поки що нічого не вважаю. Є наказ: нікого не випускати з села. А це ж не голка — двоє на тачанці…
— Вартові були вчасно розставлені і одержали точні інструкції.
— Негайно перевірте пости, осавуле. Візьміть двох козаків і, прошу вас, швидко.
На першому посту біля ставу хлопці вже прокинулися — вони здалеку почули кроки й не підпустили Вовка, поки не почули пароль. Але Петро знав, як міцно вони спали, й був переконаний, що саме цим шляхом втекли Грунтенко з Микитою. Зрештою, втекли, то й втекли, якби награбоване повернулося за адресою, а Грунтенко з Чмелем постали перед трибуналом, та що вдієш? Головна мета — знищення банди, а ті двоє, можливо, далеко й не втечуть…
Коли Вовк доповів отаманові, що жодний з постів не помітив тачанки, Длугопольський розлютився:
— Розстріляти негідників! — вигукнув, але одразу охолов: — Бачите, осавуле, з ким доводиться мати справу!
Вовк краще за нього знав це, та сказав:
— Володимир Антонович був другою людиною в загоні, і його накази виконувалися беззастережно…