— І як я міг так помилитися! — Схопився за голову Длугопольський. — Рік ми були разом, найважчий рік, і хто б міг подумати?..
“І я б не міг подумати… — зізнався сам собі Вовк. — Чміль — здирник і сучий син, у якого нема нічого святого за душею, а от Грунтенко! Які промови виголошував, яким ідейним борцем прикидався… Але ж розумніший за інших: давно збагнув, куди все йде, тверезо оцінив становище й вчасно накивав п’ятами. Тепер він кум королю — повна скриня золота й грошей, перейде кордон — і сам собі господар…”
— Що ви думаєте з цього приводу? — почув запитання Длугопольського.
— Якщо Грунтенко сам поставив на варту Чмеля, й гадати нічого — вони змовилися. Проте на вулиці біля вашої садиби вартував Василь Гундяк… А його навіщо брати у спільники?
— Оце й для мене загадка, — визнав отаман. — Мусимо визнати: пригріли зрадників. Однак жодна революція, жодне народне зрушення не обходилися без зради. Отже, й ми не виняток. Шкода грошей, вони б згодилися, та обійдемося… Уже розвиднилося, осавуле, піднімайте загін, вирушаємо…
Загін вишикувався на площі перед церквою. Вісімдесят шість вершників і дві кулеметні тачанки. Длугопольський проїхав вздовж шереги, пильно вдивляючись в обличчя козаків, зупинився посеред площі, підвівся на стременах і мовив:
— Ми вирушаємо в історичну путь, яка прославить Україну. Будьмо ж пильними й мужніми, ми — нащадки українського козацтва, яке завжди славилося своєю волелюбністю. Клянемося ж боротися до кінця й віддати життя за вільну Україну!
“Клянемося!” — загуло у відповідь, і отаман, радісний і збуджений, рушив з майдану.
Піднялися на горб за ставом, в’їхали у хутір Романів. Хати стояли порожні, лише з-за одного тину визирав цікавий хлопчина, помахав їм услід рукою, а Вовк подумав: чи встиг Никончук? За всіма підрахунками, полк уже вирушив з Бердичева — Петро уявив, як швидко риссю йдуть червоні ескадрони, й наздогнав Длугопольського.
— Треба вислати вперед сторожовий пікет, — порадив. — Якщо не заперечуєте, я з трьома козаками…
— Я вже думав про це. Візьміть Шундяка й Гната Дем’яненка — хлопці жваві й хоробрі, ну, ще когось…
— Ми їхатимемо версти за дві попереду, — пояснив Вовк, — як і належить за статутом.
— Добре, осавуле, що згадали статут. Часи починаються тривожні, й без твердої дисципліни загинемо.
— Триматимемо зв’язок через Шундяка.
— Гаразд, осавуле, з богом!
Тепер Вовк з трьома козаками їхав далеко попереду банди, яка розтягнулася на півверсти: рух стримували підводи з боєзапасом, амуніцією, фуражем та продовольством. Це влаштовувало Вовка — знав, кавполк з Бердичева виступив порожнем, до того ж, виступив раніше, він дістанеться Володарськ-Волинського загодя: матимуть час огледітися, відпочити й влаштувати засідку так, щоб ніхто з бандитів не вислизнув.
Кінь під Вовком був добрий — гнідий сильний жеребець, він підтанцьовував, рвався вперед, і Петрові доводилося стримувати його. Проминули Довбиш і скоро дісталися тракту з Житомира на Новоград-Волинський. За версту від тракту Вовк зупинив патруль на горбочку, з якого далеко проглядалася дорога, підкликав Шундяка:
— Вертайся, Трохиме, до отамана. Ми чекатимемо он там, в ярузі. Передаси: все спокійно, нехай підтягаються.
Длугопольський під’їхав через чверть години. Він був у доброму гуморі: Грунтенкова зрада почала забуватися, ніщо не віщувало небезпеки, погода стояла сонячна, отаман відчував за спиною дихання сотні озброєних людей, і це вселяло в нього впевненість та віру в майбутнє.
Разом з Вовком вони знову вискочили на горб, під яким лежав житомирський шлях. Отаман уважно розгледів його у бінокль.
— Порожньо, — сказав. — Я гадаю, осавуло, перескочити тракт треба в темпі, бачите, ліворуч вибалочок — то одразу до нього, а вже потім на путівець.
— Раніше мають переїхати підводи, — порадив Вовк. — Ми з хлопцями перекриємо тракт за версту з обох боків, а потім наздоженемо вас.
— Не заперечую.
За трактом банда знову розтягнулася на півверсти. На перепочинок не зупинялися, поспішали до села Володарськ-Волинського, за яким у відомому отаманові хуторі мали зупинитися на ночівлю.
Вовк на ходу перекусив хлібом з салом — до Володарськ-Волинського лишалося верст десять, і Петро відчув, як тривога почала закрадатися йому в серце. Раптом щось трапилося з Никончуком? А якщо не встиг у Бердичів, десь затримався, кінь ногу зламав? І зараз банда підтягнеться під Володарськ-Волпнський, а там — нікого…
Погладив гнідого по шиї — ну, чого роз’ятрюватися? Никончук — людина надійна, кінь у нього добрий. А комполку своє діло знає: стоять уже тачанки обабіч їхнього шляху, приготувалися кулеметники, а ескадрони готові до атаки…