Тепер уздовж путівця тягнулися скошені поля. Чорніли пари й зеленіла озимина, а над ними кружляли стривожені граки — кружляли й невдоволено крякали, либонь, засуджуючи людей. Сіли верхи, озброєні, кудись поспішають… А чи не краще запрягти здорових і сильних коней у вози чи плуги, орати й угноювати землю, боронувати, засівати й звозити з ланів снопи пшениці? Звичайно, краще, вирішив Вовк, але не сьогодні. Зараз проллється кров, — тигри не б’ються на смерть один з одним і вовки не б’ються, а люди, що говорять одною мовою, рвуть одне одному горлянки! Чи справедливо це? Невже не можна ужитися під таким бездонним блакитним небом — полишити бойових коней, закопати зброю й пестити молодих, вродливих і ніжних жінок? Дожити до старості, спізнати сенс життя і піти з землі без жалю, знаючи, що твою мудрість успадкував твій же онук?..
Петро знову попестив коня по шиї. Попереду при дорозі з’явилася темна смужка лісу. Вовк випростався в сідлі і роззирнувся довкола. Праворуч поля пішли круто вниз, там починалися іршанські заплави; ліворуч за горбочком уже мають стояти кулеметні тачанки — вони вискочать з укриття, коли банда підтягнеться до лісу, перекриють відступ свинцевою зливою. Вовк зупинив коня, підкликав зовсім ще молодого хлопця з карабіном через плече. Наказав:
— Вертайся, Гнате, до отамана. Разом з Юрком — передасте: все гаразд, усе спокійно… А ми з Шундяком до лісу, за ним — Володарськ-Волинський, ми там за версту чекатимемо. Може, перестрінемо когось, то розпитаємо, що там у Володарську…
Хлопці поскакали назад, а Вовк подивився їм услід і сказав Шундякові:
— Дивись, Трохиме, попереду велике село, аби нічого не трапилося.
— А що трапиться? — запитав безжурно. — Заскочили б до Володарська, порубали сільрадівців, і то втіха.
Петро перехопив Шундяків погляд: і справді потішився б, рубаючи, он як очі запалали, а ти його щойно пожалів… Пустив коня риссю — до лісу лишалося версти дві, не більше.
Дубовий гай стояв обіч дороги — густий і тихий, листя вже почало золотитися, а просто біля путівця жевріли червоним якісь невисокі кущі. Петро зупинив коня і дістав наган. Підвів, та не зміг стрелити Шундякові у спину, гукнув Трохима й, коли той озирнувся, натиснув на гашетку. Встиг помітити здивування на Трохимовому обличчі — хлопець упав коневі на шию, і одразу з лісу вискочили вершники.
Один схопив Шундякового коня за повід, двоє інших наблизилися до Петра.
— Товаришу Вовк? — запитав командир з веселими очима.
— Я.
Командир подав руку:
— Комполку Варивода. Усе гаразд?
— Зараз вони будуть тут.
Варивода дав знак, і червоноармійці, спішившись, відвели коня з убитим бандитом у гущавину.
— За мною, — наказав Варивода Вовкові.
Вони проскакали лише кілька десятків метрів: за дубами в улоговині стояли в бойовому строю вершники з червоними зірками на кашкетах — мовчазні й зосереджені, й тільки форкання коней порушувало тишу.
Комполку зиркнув на годинник.
— Скоро, — сказав, і його веселі очі зробилися напруженими. Озирнувся на вершників, мов перевіряючи їхню готовність, і зненацька тишу розірвала довга кулеметна черга. Варивода витягнув шию, прислухаючись. Застрочив ще один кулемет, і тоді комполку підвівся на стременах і вихопив шаблю. Сталеве лезо зблиснуло у сонячних променях, а Варивода, обернувшись до червоноармійців, скомандував:
— По-олк! В атаку марш-марш!..
І, не озираючись, пустив вороного.
Кінь легко перестрибнув придорожну канаву й виніс Вариводу на путівець, за поворотом якого виднілися вже ворожі вершники…
Одержавши повідомлення, що попереду все спокійно, Длугопольський підострожив коня і виїхав на сотню кроків поперед загону. За версту починався ліс, за ним — Володарськ-Волинський, і отаман подумав, що треба обійти село, аби якомога менше цікавих очей побачило його сотню. Зараз головна мета — з’єднатися з Петриком, потім вони приходитимуть у села як господарі й не критимуться від людей, навпаки, підніматимуть їх на війну з червоними, а сьогодні треба поберегтися.
Длугопольський вискочив на невеличкий горбочок, зупинився, спостерігаючи, як піднімають куряву на путівці вершники, і серце сповнилося гордощів: його військо, хоробре й надійне!..
Рушив до гаю, та позаду вдарили кулемети. Отаман гнівно зсунув брови — хто з хлопців посмів бавитися? — та зліва також застрочили, Длугопольський зиркнув туди й побачив на узвишші дві тачанки — він не встиг усвідомити, що сталося непоправне, як кінь під ним здригнувся і впав на коліна.