Микола Платонович зробив паузу, обвів присутніх уважним поглядом, намагаючись оцінити враження від своїх перших слів.
— Так от, пайове, міжнародне становище на нинішньому етапі складається цілком на нашу користь, і ми маємо скористатися з цього!
Костянтин Прокопович, почувши ці слова, іронічно гмикнув. Злість підступила йому до горла, та опанував себе й нічим не виказав справжніх почуттів — слухав Вакара й думав: от до чого дійшли пани кадети… Балакуни кляті, демагоги паршиві. Тепер вони готові прийняти будь-які програми й гасла, аби остаточно не потонути, а де були раніше? Пішли б за меншовиками, утворили б з ними блок — не відбувся б Жовтень. Ну, сиділи б, можливо, в опозиції, бо тільки меншовики могли б сформувати боєздатний уряд, але сиділи б тут, у Петрограді, Москві та Києві, а не в еміграції, керувалися б законами, прийнятими Установчими зборами, бо закони в демократичній державі можна тлумачити, зрештою, хто як хоче…
І був би він, Костянтин Прокопович Василенко, соціал-демократ і меншовик, не менше, ніж міністром України, звичайно, не самостійної України, як вимагали політики петлюрівської орієнтації, а у складі федерації, цілого конгломерату численних національностей Росії.
Костянтин Прокопович подивився на Чебакова, прочитав у прокурорському погляді відверту неприязнь. А Чебаков і не думав критися із своєю неприязню, він примусив себе прийти на це зібрання недолугих інтелігентів, як подумки називав кадетів, із суто тактичних міркувань. Він, Сергій Михайлович Чебаков, раніше не тільки не входив до жодної партії, а взагалі не визнавав ніяких партій, починаючи від октябристів і кінчаючи соціал-демократами та лівими есерами. Був чиновником, служив вірою і правдою режимові, на вершині якого стояв монарх. І це цілком улаштовувало Сергія Михайловича, бо мав певне становище й перспективи для просування по службі: почав судовим слідчим, п’ять років тягнув це ярмо й дослужився до товариша прокурора Києва. Після лютневої революції одержав по телеграфу наказ, підписаний міністром юстиції Керенським: зайняти посаду прокурора Київської судової палати. Залишався на цій посаді деякий час і за Центральної ради, потім Гетьманський уряд перевів його в Державний сенат. Тільки Петлюра звільнив Чебакова, залишивши без чинів і посад, і Сергій Михайлович й досі з лютою ненавистю згадував петлюрівщину. Хами й бидло, національного їм схотілося, росіяни їх не влаштовували — ну й що? Тепер сидять жебраками за кордоном і облизуються…
На щастя, Петлюрі не вдалося довго протриматися в Києві: прийшла доблесна Добровольча армія, про Чебакова Згадали й знову призначили прокурором судової палати. Потім кляті червоні розгромили Денікіна, і йому, відомому діячеві, довелося ховатися, тікати в Одеську губернію, влаштуватися діловодом епідеміологічного загону по боротьбі з тифом. Слава богу, після ліквідації загону вдалося, використавши нові довідки про сумлінну службу, влаштуватися знову в Києві, одержати посаду завідуючого відділом по денаціоналізації дрібного майна.
Чебаков люто стиснув кулаки, подумавши про своє теперішнє приниження. Дурні, останні дурні — і він, і колишній київський генерал-губернатор, і навіть сам їхня величність Микола II, панькалися з кадетами, думами, соціал-демократами… їх би всіх у холодні сибірські простори, мало стріляли й зовсім мало вішали, треба було подвоїти, потроїти кількість шибениць і в’язниць, оголосити терор, надзвичайне становище, все, що завгодно, аби зберегти монархію.
Чебаков не втримався і голосно кахикнув. Вакар здивовано зиркнув на нього, на мить затнувся, невдоволено поморщився.
— Отже, — вів далі, — на жаль, ставлення країн Антанти до Росії, нашої багатостраждальної матінки, зараз в основному хижацько, уряди багатьох країн дивляться на Росію як на можливу легку здобич, і цим визначається їхня політика й до емігрантських кіл…
Смирнов подав порожню чашку Марії Данилівні, й вона налила йому знову по вінця.
“А як ви гадали, — думав Смирнов, розмішуючи ложечкою цукор. — Закон історії: кожна сильна держава намагається підім’яти слабкішу. А Росія — масний шматок, найбільша країна в світі, кому не захочеться відкусити од такого пирога? І всі ми погодимося з цим: і ви, шановний пане Вакар, якщо візьмете владу, самі торгуватимете Россією. І я торгуватиму, — признався сам собі, — і я хочу, щоб прийшли до нас французи чи англійці, нехай навіть німці, ми відріжемо їм найкращі шматки, віддамо маєтки з наймаснішим українським чорноземом, укладемо концесії на найвигідніших для них умовах, піднесемо на блюдечку Баку й донецьке вугілля, тільки б вигнали більшовиків — комісарів у шкірянках, командирів з червоними та синіми “разговорами” на грудях, чекістів, аби знову загнуздали пролетарів та незаможніх, аби знову я переселився з Веронікою до шестикімнатної професорської квартири й двірник не дивився нахабно, а за квартал знімав кашкета”.