— Нема іншої пропозиції? — все ж трохи погрався в демократію Вакар. — Отже, панове, матеріали й статті до “Нові” передаватимете через Сергія Михайловича, вся Інформація до вас потраплятиме також через нього. І буде він для всіх нас не Чебаковим, а Сергеевим, прошу забути його справжнє прізвище. Ваша організація абревіатурно називатиметься КОЦД, тобто Київський обласний Центр дії. Підписувати ж усі матеріали, що йтимуть в Києва до Парижа, слід іменем “Катя”.
— Маємо розв’язати, панове, ще одне питання, — подав голос Чебаков. — З’ясувати для себе й поставити остаточно крапки над “і”. Бо живемо не в Москві і не в Тверській губернії, а в Києві, і це питання обов’язково виникне, хочете чи не хочете цього: наша програма відносно Малоросії, чи, вибачте, України. І наше ставлення до самостійників-петлюрівців та всіх інших. Шановний наш господар був навіть міністром у Скоропадського, от і хотілося б знати його точку зору.
Микола Прокопович насупився: цей колишній царський прокурор надто прямолінійний, нема в нього гнучкості, яка притаманна справжньому політикові, нащо згадувати гетьманщину? Невже не зрозуміло: кожен антибільшовицький уряд має право на існування, і він у принципі не заперечував би проти самостійної України з центром у Києві. Проте якщо вдасться повалити більшовиків у глобальному масштабі, чому не сісти в Москві чи навіть у Петрограді? Приємніше й масштабніше: так би мовити, на неозорих просторах від Балтики аж до Тихого океану. На секунду аж перехопило подих: величезна держава, котру так скрупульозно збирали царі,— і уся під ним, Василенком, і його прізвище буде навічно вписане в скрижалі історії!
Микола Прокопович багатозначно постукав пучками по столу.
— Федерація!.. Я бачу майбутню Росію як федерацію, До якої увійдуть Україна з Білорусією. На рівних. Решта, Грузія чи Вірменія, ще Середня Азія з її національним конгломератом, решта — вторинне й має бути підпорядковане головному ядру слов’янства!
Мовивши таке, подумав: “А далі побачимо. Далі — як бог дасть. Вдасться взяти владу в Росії — чудово, але ж є ще карташови з чайковськими, різні родзянки та врангелі, горло перегризуть, та, зрештою, все можливо: у нього зуби теж міцні, а сприту й розуму вистачить… Можна завжди повернути на сто вісімдесят градусів, залучити тих же петлюрівців, зіграти на почуттях самостійників, послати під три чорти родзянків з карташовими — він був і лишається українцем і завжди рішуче вимагав вільної України. Самостійної та незалежної! “Геть кацапів з України!” — таке гасло невмируще.
— Заперечень нема? — запитав Вакар. — У першому номері “Нови” ми спробуємо викласти програму Центру дії, зокрема, з національного питання. А тепер дозвольте подякувати нашим чарівним господиням за гостину, — обігнув стіл, першій поцілував руку Наді, затримавши її пухку долоню.
А Марія Данилівна, подаючи Вакарові руку, думала:
“Наступного разу, може, зберуться тут же, у них, вже після повалення більшовиків. Яким світлим буде це свято! Як усі великодні разом узяті, й слід буде замовити урочистий молебень, аби бамкали всі дзвони Володимирського собору, ні, всіх київських церков і соборів — благовіст на всю Україну!”
11
Мальцев потинявся по Сінному базару, але нічого не купив. Власне, й купувати не було за що, до получки лишалося кілька днів і, як кажуть, його фінанси співали романси. Міг тільки дозволити собі сніданки та обіди в їдальні, мусив щільніше затягувати пасок, бо поставив перед собою мету: стягтися на справжній вовняний костюм. Мальцев уже уявляв себе в ньому — неймовірно розкішному, темно-сірому у ледь помітну золотисту смужечку. Колись він побачив такий костюм на недорізаному буржуєві, який виходив з молодесенькою мамзелею з шантану “Аполло”, що на розі Миколаївської та Мерінгівської. Коли б Мальцеву тоді сказали, що він мріятиме про такий костюм, лише б реготнув зневажливо, — і що робить життя з людьми, навіть такими відданими революції, як він, помічник оперуповноваженого Мальцев, точніше, не життя, а дівчата, і конкретно — сусідка по будинку Лідія Гришко! Вона мешкала на поверх нижче, й Мальцев підгадував так, аби щоденно зустрічатися з Лідою. Дівчина працювала друкаркою в губнаросвіті й бігла на дев’яту, Мальцев спускався сходами за п’ятнадцять до дев’ятої, між третім і четвертим поверхами пригальмовував чи зупинявся і, лише почувши грюкання дверей на четвертому поверсі й дріботіння закаблуків на сходах, рушав повільно й удавано недбало. Також недбало озирався, відчувши Лідине дихання за спиною, і вітався поблажливо: