…Зачинивши двері, Павлюк обернувся до Тетяни Пилипівни.
— Ну як?
— Радіти б треба, — посміхнулася та легковажно. — Нарешті учень зголосився.
— А-а… — розпачливо махнув рукою Павлюк. — Чомусь це подобається мені цей візитер. Повинна прибути людина з Варшави чи навіть з Парижа, назвати пароль, а з’являється якийсь голодранець у косоворотці, шулявський пролетар з нахабними очима й бажає брати уроки гімнастики. Як хочеш, а мені це не подобається. Більше того, насторожує і навіть лякає.
— Не перебільшуй. За оголошенням завжди може хтось з’явитися, не злякало ж тебе, коли позавчора об’явився студент.
— То ж студент, йому справді треба зубрити латинь. А кому зараз потрібна гімнастика? Я б ще повірив, коли б з’явився непманівський синок чи сам підстаркуватий ожирілий непман, а у цього типа очі голодні й підозріливі, обсвердлив мене, мов буравчиком, хіба такому потрібна гімнастика? — Павлюк замислився і докінчив рішуче: — Сьогодні ввечері переїду на Печерськ. А ти після шостої зірвеш об’яви. Скільки наклеїла?
— Як було обумовлено: три. Біля базару та на Бульварно-Кудрявській. А коли ще хтось з’явиться?
— Поясниш; учитель захворів. Чи поїхав на село по продукти. Хіба мені тебе вчити, Тетяно?
— Шкода… — Жінка підвела на Павлюка очі. — У мене тобі було, здається, не так уже й погано…
— З болем у серці… — Павлюк притиснув долоню до серця. — Так, з болем у серці полишаю тебе, але, сподіваюсь, ненадовго. — Не брехав, бо господиня справді подобалася йому. І це ж треба, все було в ажурі: окрема пристойна квартира, розкішна жінка й не менш розкішне двоспальне ліжко; у Києві ще два тижні, лише потім підводою до Полонного, а далі — Варшава, й на тобі — все собаці під хвіст…
А може, він даремно перестрашився? Може, якийсь злодюжка скористався з зручної нагоди й прийшов обдивитися квартиру, котру потім хотів обчистити? Але ж навіть найтупіший злодій збагнув би: якщо вчитель зазиває учнів, справи кепські, й у нього навряд чи багато візьмеш…
Коротше: сигнал тривоги одержано, а ти — стріляний горобець, тобі з робітничо-селянською міліцією зустрічатися не випадає, то більше — з чекістами. Вони тебе розкусять за добу чи навіть швидше. Звідси мораль: до побачення і вам, шановна Тетяно Пилипівно, і вам, охоронці законів і порядку в Совдепії. Добре, що навіть Тетяна не знає його нової адреси на Печерську.
Але зовсім обривати контакти не можна: явка надійна, заснована самим Савинковим, і ще може знадобитися. Попередив:
— Можливо, Тетяно, сюди навідається вірна людина. Запитає, звичайно, про гімнастику чи латинь, а потім назве пароль: “У Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло”. А ти відповіси: “Не Михайло, а Тимофій”. Цього чоловіка влаштуєш у себе. А я в понеділки і п’ятниці посилатиму сюди свою людину. Через неї триматимемо зв’язок.
— Але ж я так звикла до тебе! — із сльозою в голосі заперечила Тетяна Пилипівна.
— Через місяць, — запевнив Павлюк. — Я повернусь рівно через місяць, якщо нічого не станеться. Тобі ніщо не загрожує, ти весь час у Києві, і у всіх на очах, за тебе чекісти не зачепляться, а в мене гріхів вистачає… Але я вірю в нашу щасливу зірку, Танюшо. Отже, через місяць…
12
Отець Леонтій косив сіно. Скинув підрясник, лишився в білих полотняних штанях і розстебнутій лляній сорочці, дихав рівно, хоч піт струмочками стікав по грудях.
Косячи, отець Леонтій забував про все: і про парафіян, і про свою обдерту церкву, і про знахабнілих сільських комсомольців, які минулого тижня поставили у клубі антирелігійну виставу, насмілилися навіть недостойно натякати на нього, священика, а він змушений був проковтнути цю образу.
Весь тиждень у отця Леонтія був поганий настрій, наступи холодної люті обривали серце, відпустило лише тепер, серед медвяних трав, під безхмарним небом, серед природи, сповненої істинно божої благодаті.
Кладучи рівні й довгі покоси пахучої трави, отець Леонтій усвідомлював, що ця насолода працею дісталася лому від пращурів, які, певно, косили ці луки ще за князя Володимира — так само, як він, у домотканих штанях і розстебнутих на зрошених потом грудях сорочках. Ходити воші в княжих дружинах проти половців і вирощували жито на відвойованих у ліса нивах, збирали мед у бортях і полювали турів, кохали дітей і спокійно вмирали, знаючи, що так буде вічно: темний ліс, медвяна трава й заспокійливе кумкання жаб у близькому болоті.