Отець Леонтій подумав: самий лише пряний запах зубрівки, либонь, кращий за всі аромати світу. Жадібно вдихнув повітря й зупинився, щоб направити косу. Залізо застогнало під бруском, завищало, скаржачись, — отець Леонтій обтер рукавом піт з чола, провів, граючись, наточеним лезом по траві, й вона лягла йому під ноги покірно і якось принижено, наче пройнята своєю ницістю перед людською всевладністю.
Отець Леонтій ступив крок, коса завищала, та він не відчув у руках ніякої ваги, наче коса літала сама собою, а він лише ступав слідом за нею.
Нараз отець Леонтій усвідомив, що саме зараз, на заквітчаному лузі, під безмежним небом з поодинокими хмаринками, він значно ближчий до бога, ніж у храмі, перед вівтарем, серед мальованих святих, ледь видних у мерехтливому світлі свічок.
Згадавши церкву, отець Леонтій зненацька відчув різкий запах ладану. Чомусь цей запах завжди асоціювався в нього зі смертю, а в потойбічне життя отець Леонтій не дуже вірив, як не вірив і в деякі християнські догми. У бога зирив, у те, що все в світі підпорядковане божественному розумові й має бути підвладне вічним канонам, усвідомлював і себе, як намісника бога, як справжнього пастиря людських душ, хай лише на невеличкому терені, поки що у двох селах, але справді тільки поки що: вірив у свою щасливу зірку і в те, що до голосу його колись прислухатимуться, як до одкровень пророків.
А чому б і ні?
Розуму йому не позичати, енергії також, от тільки б скинути червоних, які оголосили святу церкву дурманом, навіть слова які непотребні вигадали — “опіум для народу”…
Не розуміють, що на десяти заповідях християнства тримається всенький світ, що ці заповіді вигадав не бог, а самі люди, що заповіді є результатом людського буття і людського досвіду і що, зрештою, під якимось іншим соусом, але й більшовики змушені будуть згодом визнати, що в цих заповідях є сенс. І що біблія — одна з наймудріших книг у світі. Звичайно, є в пій протиріччя і навіть з точки зору суворої логіки нісенітниці, однак в яких книгах нема протиріч? Навіть у Льва Толстого, якого отець Леонтій, незважаючи на відлучення письменника від церкви, читав і шанував, багато таких протиріч, і більшовицький лідер Ленін наголосив на них у якійсь своїй праці.
Отець Леонтій раптом спіймав себе на тому, що з повагою подумав про більшовицького лідера, й розпачливо похитав головою. От до чого доводить одноманітна праця й божественна поліська природа! До благодушшя, до смирення й розслабленості, а часи нині такі, що про спокій не може бути й мови. Червону заразу треба косити, як цю траву, швидко й жорстоко, нехай падає і висихає, під корінь її, щоб і сліду не лишилося…
Однак, подумав отець Леонтій, на жаль, усе на світі лишає свій слід. От і червоні безбожники, якщо навіть зліквідувати їхню владу, полишать по собі слід, і з цим треба рахуватися.
Але чи варто саме сьогодні думати про це? Коли співає в небі жайворон і ніздрі забиває різкий запах свіжоскошеної трави?
Отець Леонтій махнув косою ще кілька разів, зупинився, спершись на держално, позорив очима по лугові, що червонів від іван-чаю, хазяйновито обтер вологе кісся травою і статечно попрямував до куреня під розлогою дичкою.
Ішов і відчував, якими пружними стали кроки і як грають м’язи — зовсім як у двадцятирічного молодика. Від усвідомлення цього на душі стало ще легше, захотілося заспівати — щось веселе й голосне, та отець Леонтій пригасив у собі це бажання й замуркотів під ніс притишено:
“Чорнії брови, карії очі…”
Він усівся на розстелене під грушею рядно з почуттям людини, що цілком виконала свій обов’язок, хоч косив лише годину чи трохи більше. Що ж, хоч не його це справа, так, забаганка, а все ж приємно згадати молодість, спіймати ту незбагненну й чудову мить, коли відчуваєш себе наодинці з природою, коли полишають тебе мирські турботи й по-справжньому розумієш свою безмежність не тільки на землі, а й у всесвіті.
Отець Леонтій простягнувся на рядні, підклавши під голову м’яку подушку, слухав, як дзвенять коси неподалік, як перемовляються косарі й форкає, відмахуючись від гедзів, гнідий мерин. Розкинув руки й застиг, здивований, бо, либонь, вперше збагнув, що саме такі миті є найкращими в житті й людина живе саме для того, щоб косити сіно й вирощувати хліб, а під час відпочинку вдихати запах зубрівки й чути в небі жайвороновий спів.
Але подумав також, що це в ньому подали голос селянські гени, а справжньому чоловікові негоже танути від лугових запахів. Його пращури не тільки косили сіно, точили коси, а нагострювали й мечі, рубали ними половців та монголів, і ніхто не знає, що краще: дрімати під грушею чи відчути азарт справжньої січі з ворогом…