— Спадок генерал-хорунжого?
Грунтенко посуворішав:
— На жаль, Котовському вдалося розгромити й наші тили. Але гроші є. Отже, завтра одержите паролі і явки. Ви щось хочете сказати нам, отче? — перехопив виразний погляд священика.
— Так, знаєте… — знітився той. — Якщо ви вже забалакали про гроші… Хотів би… — Замовк збентежено.
— Кажіть уже…
— Справа делікатна, краще віч-на-віч…
Вовк підвівся:
— Прошу… — І вийшов з кімнати.
Отець Леонтій сердито зблиснув очима:
— Бачимо цього прапорщика вперше, — сказав роздратовано. — А ви отак, нічтоже сумняшеся, довіряєте йому одну з найважливіших і найтаємніших справ!
— Його рекомендував Тимченко! Ви берете на себе відповідальність, Іване Івановичу?
— Звичайно.
— Ну от, бачите…
— Згоден, і все ж…
— Розумію і вас, отче, та ми з Длугопольським вирішили… — Грунтенко нахилився до вуха священика й зашепотів, не звертаючи уваги на Тимченка.
Зморшки на обличчі отця Леонтія розгладилися.
— Ну, якщо вже так… — сказав задоволено. — Вибачте нам, Іване Івановичу, та в нашому ділі бувають таємниці…
— А-а… — Ображено махнув рукою той. — Може, ви й маєте рацію. Але, врахуйте, скоро я зможу повідомляти загін про маневри бердичівського кавполку.
— Ви? — Витріщив очі Грунтенко.
Тимченко посуворішав.
— Моя дочка Фрося виходить заміж за Вариводу. Чули про такого?
— Комполку? У Бердичеві? Чудово!
— Кому чудово, а кому й не дуже. Дівка втратила голову… Якби хоч з розрахунку, а то справді кохання.
— Наче ви у молодості не закохувалися.
— Мені батько показав дівку й сказав: ото твоя наречена. Я і досі не шкодую…
— Мудрий був чоловік, але й дочка ваша не дурніша. А вам у цій ситуації слід би повестися з розумом.
— Масте рацію, проте нічого не можу з собою зробити. Одча згадка про цього червоного…
— Ненавидите? — Задоволено примружився Грунтенко. — Це гарно, добродію, та з ненавистю в наші часи слід коптися. Слід бути мудрим і вертким, як змій, тільки тоді ми виграємо. А кохання, самі знаєте, перегорить, ось тоді ви й надолужите своє. До речі, червоний полковник знає про ваті стосунки з Гольдройзом?
— Фрося, хоч і закохана, та розумна. Вона вимагає, аби я вийшов з товариства.
— І правильно вимагає.
— Хочете сказати?..
— Здається, Іване Івановичу, в Бердичеві ви почали з рядового заготівельника райфілії?..
— От що, — відповів Тимченко, — ви, шановний, хоч і масте різні там закордонні полотнянки та мандати, у моє життя не пхайтеся. Зараз скажете, щоб я сидів тихо, шпигував за зятем. І полишив свої справи! Не вийде! — помахав пальцем мало не перед носом у Грунтенка. — Погано ви знаєте Тимченка.
— Але ми могли б платити за інформацію… До того ж, золотом.
— І так заплатите, — відрубав Іван Іванович. — Нікуди не дінетесь. А в мої справи носа не суньте, бо таких, як оце ви…
Очі в Грунтенка люто зблиснули.
— Натякаєте, що купували й купуватимете?
— А чому б і ні? Знаєте, для чого існує армія? Щоб охороняти й захищати наші інтереси. Якщо не чули, почитайте більшовицькі газети. Вони про це пишуть відкрито.
— Поки що саме ми збираємось вам платити…
— Бо існуєте за рахунок експропріацій, а точніше… — Тимченко не договорив.
— Хочете сказати, грабунків?
— Слова… — Покривився Іван Іванович. — Суть не в словах. Хоча вміло сказане слово іноді важить більше, ніж ваш наліт на село. До речі, треба бути гнучкішими. Загін Таргана, добродію, це ж банда, яка грабувала, що потрапить під руки. Ви знаєте, що про вас говорять у селах? Не можна так, шановний. Селяни ж підуть проти вас.
— Однак, сподіваюсь, ви не хочете, щоб ми з Длугопольським сіли за стіл переговорів з головами сільрад?
— Ні, не хочу. Вони — наші вороги, а з ворогами розмова одна. Але у всьому повинен бути порядок. Треба створити суди. Назвіть їх, добродію, трибуналами чи народними засіданнями — карати слід іменем народу, не бешкетувати, дівок по кутках не псувати, чи не так, отче? — озирнувся на священика.
Отець Леонтій підвів стиснутого й справді вражаючого кулака, прогудів басом, підробляючись під диякона:
— Господі Іісусе Христе, ти спас вора на кресте. Тебе предстоіт другое горе: спасті крест на воре! Отакої, — додав. — Панькатися з червоними?.. Навіть бог зараз не хоче милосердя.
— І ви туди ж… — презирливо закопилив губи Іван Іванович. — Ви, людський пастир! Зрозумійте ж, панове: поки що маємо загравати з людьми, обіцяти все, що завгодно. Візьмемо владу — погомонимо по-іншому. Ось тоді, вельмишановний Володимире Антоновичу, і знадобиться тверда рука військових, аби загнуздати цей народ. Тоді й покараєте, кого захочете.