— Карателем ніколи не був і не буду! — спалахнув Грунтенко.
— А хто ви зараз? — На Тимченкових вустах з’явилася іронічна посмішка. — Чого цуратися цього слова? Навіть більшовики свою Чеку називають каральним мечем революції.
— От і домовилися, панове! — безапеляційно заявив отець Леонтій. — Здається, з усіх питань. Щиро радий, що все так владналося. А тепер кличте прапорщика, бо трапеза в господарів готова… — втягнув ніздрями повітря. — І, здається, смачна трапеза, смаженим поросям пахне. А під порося… — Потер руки.
— Увільніть, — заперечив Грунтенко, — на мене прошу не зважати. Не ображайтеся, панове, та не п’ю. І взагалі, про отаманські пиятики і так багато гомонять, а, ви самі казали, треба міняти тактику.
— Вольному воля… — махнув рукою отець Леонтій. — Ми з добродієм Тимченком ще не отамани, й нам за успіх справи по чарці не завадить. — Розчинив двері й погукав: — Прапорщику Вовк, прошу до нашого гурту!
13
Був день зарплати, і Олег Данилович вирішив пошикувати: купив у кондитерській на Хрещатику півдюжини тістечок із справжнім кремом, зробленим, як запевняла реклама, за дореволюційними рецептами. Продавець У кондитерській посміхнувся Яновському сонячно й висловив надію, що той стане постійним покупцем. Таких тістечок, запевнив, нема у всьому Києві, і до революції по них приїжджав лакей самої імператриці Марії Федорівни.
Олег Данилович не дуже повірив улесливому непманові, хоча, вирішив, посилання на імператрицю Марію Федорівну надасть тістечкам особливого смаку для тещі. Уявив, як та розчервоніється від щастя, можливо, змінить гнів на милість, і вечірній час пройде без натяків на пролетарські звички, які неминуче з’являються навіть у дворян, котрі порвали зі своїм оточенням.
Сьогодні Наталя не зустрічала Олега Даниловича — влаштувалася викладачкою на курси іноземних мов й поверталася додому лише о дев’ятій вечора. Вона була захоплена своєю роботою, навіть не сподівалася, що стільки людей виявить бажання вивчати французьку та англійську мови.
Серафима Володимирівна, почувши про таке, презирливо скривила губи: це ж треба, робітники й селяни почнуть розмовляти французькою… Нонсенс… Та хіба зможе якийсь Ванько з Деміївки опанувати паризький прононс? Можна припустити: вивчить з гріхом навпіл німецьку, грубу й важку мову ковбасників, але ж легку, сповнену ніжності й напівтонів французьку?.. Ні й ще раз ні! Ця мова — лише для вибраних, випещених, інтелігентних…
Олег Данилович спробував зауважити, що паризькі комунари також розмовляли французькою, але Серафима Володимирівна тільки зміряла його зневажливим поглядом: невже не зрозуміло, російською також розмовляють і вона, вдова людини, близької до колишнього київського генерал-губернатора, і мужик з-під Рязані чп Калуги, але ж то дві зовсім різні мови, й тільки невігласи можуть заперечувати це.
Олег Данилович не заперечував. Та і як можна заперечувати істину: чотириста чи в крайньому разі п’ятсот слів, якими користувалася теща, й справді глибоке й бурхливе словесне море рязанських мужиків…
Втім, Серафима Володимирівна матиме сьогодні насолоду не тільки від тістечок із сумнівною непманівською рекламою, Адже Олег Данилович одержав пропозицію, яка, мабуть, поки що задовольнить тещині амбіції. Пропозицію, сказати прямо, зовсім неочікувану. Навіть тепер, проминувши кам’яних левів, що охороняли якийсь новостворений музей, Олег Данилович здивовано покрутив головою, пригадавши сьогоднішню розмову з Шубравським.
Вранці він регулював мотор вантажівки, котра мала терміново виїхати в Бровари, і йому в потилицю нетерпляче дихав шофер — уже натякнув, що кожна хвилина до рога й сам голова губвиконкому товариш Ян узяв на контроль цей рейс. Олегові Даниловичу хотілося відповісти, що нехай тоді товариш Ян і ремонтує вкрай зношені карбюратори — ця машина, либонь, возила ще боєзапас десь на фронті під Брестом чи Львовом, а карбюратор той же… І взагалі, давно вже час оновлювати автопарк: машини бігають не на бензині, а на ентузіазмі, ну, й трохи завдяки його, Олега Даниловича, інтуїції. Проте скоро й цієї інтуїції буде замало, й тоді…
Однак Олег Данилович не висловив, що станеться тоді, певне, й тоді доведеться якось викручуватися, він взагалі нічого не сказав шоферові, працював швидко, зібрано, і десь через півгодини вантажівка завелася.
Шофер, забувши подякувати, помчав на Бровари, а Олег Данилович присів на табурет, обтер замащені руки й вирішив трохи відпочити, та у бокс зазирнув Шубравський і покликав Яновського.