— Чого?.. — обурився Вовк. — Чого, мов навіжені, кидаєтесь на людей?! Не знаєте, хто я?
— Помовч!..
Петро відчув сильний удар поміж плечі, ледь не заточився, але втримався на ногах, і його заштовхнули до світлиці. Звичайної селянської світлиці з великою пічкою біля дверей і довгим дбайливо виструганим дубовим столом. На торці його сидів чоловік у чорній шкірянці, поруч лежав такий же шкіряний кашкет з червоною зіркою і стояли глиняний глечик та великий кухоль.
— Заходь, не бійся, — підвів на Вовка очі чоловік у шкірянці. Єхидно посміхнувся й додав: — От і зустрілися!..
Вовк полегшено зітхнув: спочатку йому здалося, що потрапив до рук звичайних карних злочинців чи просто вийшло якесь непорозуміння, а тут свій хлопець з ДПУ, треба з ним швидко порозумітися, щоправда, нема жодних документів, та, зрештою, для чого документи: поруч Попельня, там на станції телеграф, прямий зв’язок з губчека — і за якусь годину все з’ясується…
Вовк озирнувся на двох кремезних хлопців, що так спритно взяли його в сінях, — дивляться люто, та й як ще можуть дивитися: спіймали контру, бандита, який ішов від отамана на зв’язок аж до Києва, отже, птах важливий, з таким не панькаються…
Вовк посміхнувся їм приязно, хотів навіть підморгнути, але випадково перехопив погляд господині — очікувальний і якийсь начебто злостивий. А Грунтенко запевняв: явка в Жиловцях зовсім надійна, Михайло Середа та його жінка Параска — свої люди, отже, якщо чекісти влаштували тут засідку, то мусили налякати господарів, але тоді б Параска дивилася на нього принаймні співчутливо, боязко чи ще якось, проте не злостиво, чого їй злостивитись на свою людину? І чи випустили б чекісти Середу самого назустріч йому? Адже вийшов на подвір’я сам й ще наказав, аби жінка дістала холодного квасу…
Однак, чекісти могли якось схилити Середу на свій бік, адже селянство почало підтримувати більшовиків. Чому розгромили Тютюнника? Тому що не пішов за ним селянин. Селянин, а не куркуль, — зупинив себе Вовк, а Грунтенко казав, що Середа господар заможний, тобто куркуль, такого навряд чи переагітуєш…
Отже, щось тут не тримається купи…
Вовк ступив крок до столу й запитав, дивлячись просто у вічі чоловікові у шкірянці:
— На якій підставі кидаєтесь на людей?
Той зміряв Петра неусміхненими очима.
— Обшукати! — наказав хлопцям.
Ті швидко обмацали Петра, витягли з кишені папери, кисет з тютюном, годинник, поклали на стіл.
— Зброї нема, — доповів один.
— Це ще ні про що не говорить, — заперечив чоловік у шкірянці. Переглянув Вовкові документи, розгладив їх долонею на столі. — Типова липа, — сказав упевнено. — Як твоє справжнє прізвище?
— На якій підставі затримали мене? — твердо повторив Вовк. За якісь хвилини, поки його обшукували і вивчали документи, встиг виробити лінію поведінки. Однаково його доставлять у Попельню. То краще тут не казані нічого, а відкритися безпосередньо голові повітового ДПУ — адже мас секретну місію, і чим менше людей знатиме про неї, тим краще.
— Ти, контра паршива, ще ставитимеш мені запитання? — Чоловік у шкірянці, спершись долонями на стіл, почав повільно підводитися. Перегнувся до Петра, свердлячи його очима. — Тут запитую я, збагнув? До кого ти йшов і з яким завданням? Недарма ж піп з Високої Печі послав тебе сюди?!
Петро поворушив міцно зв’язаними руками. Навряд чи чекісти дозволили б собі таке. Ну, ще поки затримували, але тепер, переконавшись, що людина беззбройна, певно б, розв’язали. Крім того, існують настанови, згідно з якими до заарештованих слід ставитись ввічливо, а тут “контра паршива”…
А якщо засідка, майнула думка, і його елементарно перевіряють? Адже Грунтенко з попом не такі вже й дурні, послані з важливим завданням аж до Києва — це не по-їхньому.
Вовк похитав головою і мовив:
— Розв’яжіть мені руки! Поки не розв’яжете, не скажу ані слова!
— Ти дивись, — щиро здивувався хлопець у нього за спиною, — а воно ще й нахабне!..
— Облиш, Славко, — наказав чоловік у шкірянці. Трохи подумав і вирішив: — Так тому й бути, я сьогодні чомусь добрий. Розв’яжіть його, хлопці.
— Я б його, контрика, просто до стінки, — не погодився Славко, але руки Вовкові все ж розв’язав.
— Можеш сісти, — вказав чоловік у шкірянці на табурет. — Я оперуповноважений Попельнянською ДПУ Онищенко. Тепер можу сказати тобі відверто: громадянин Середа та його дружина Параска Гнатівна звернулися до ДПУ з повідомленням, що банда Таргана, а тепер Длугопольського, саме через них підтримує зв’язок з Києвом та Житомиром. Радянська влада простила їм цей злочин, а ми сидимо тут, щоб отих жевжиків, яких надсилатиме сюди Длугопольський, хапати за вухо. Просто за вухо — й на сонечко… — Зареготав знущально.