— Ні, — одповів Вовк, не відводячи очей. — Ви мене з кимось плутаєте. Я справді з рекомендацією від отця Леонтія з Високої Печі, вія сказав, що Середа допоможе мені скуповувати худобу. Вам це дуже легко перевірити. Ми з громадянином Тимченком поставляємо худобу для ресторанів Бердичева. А ще отець Леонтій загадував Середі дістати воску для церкви.
— Де Бердичів, а де Попельня? — Похмуро посміхнувся чоловік, який назвався оперуповноваженим Онищенком.
— Ну й що? — упевнено заперечив Вовк. — Комерція всюди лишається комерцією.
— Досить, — підвищив голос Онищенко, — гарно брешеш, гнидо, але не на такого натрапив. Я тебе наскрізь бачу й питаю востаннє: казатимеш правду?
— А я що кажу? — удав здивування Вовк.
— Доведеться освіжити твою пам’ять, — зловтішно мовив Онищенко. — Давайте, хлопці, допоможіть йому, якщо він такий нетямущий!..
Раптом Петро відчув, що втрачає рівновагу: хтось ззаду спритним ударом ноги вибив з-під нього табурет. Вовк спробував скочити на ноги, та сильний удар знову повалив його на підлогу. Потім Славко вцілив йому носком чобота у груди, другий хлопець піддав ззаду, воші били його сильно й боляче, але Петро відзначив — берегли обличчя, і це ще раз переконало його в правильності свого висновку: поки зійдуть синці, мине час, а час не терпить — банді Длугопольського потрібен зв’язок з Києвом, а через нього і з Центральним штабом.
Нарешті припинили бити, підняли за комір і поставили на ноги. Чоловік у шкірянці підійшов упритул, ухопив Вовка за підборіддя, закинув йому голову назад. Утупився в нього безжалісними очима, запптавг
— Будеш зізнаватися? Бо зараз рішимо.
— У чому зізнаватися, товаришу комісаре? — скривився Петро. Нараз подумав: звичайний непман-заготівельник давно б принижувався і канючив, може, зіграти цю роль? Аби тільки не переграти, аби й крихти сумніву не зародилося в цього бандита. Запитав сльозливо: — Скажіть, товаришу комісаре, у чому зізнаватися, бо й справді гаплик…
— У тому, що ти контра і йдеш від бандитського загону з якимось завданням. Від якої банди й що тобі доручили?
— Товаришу комісаре, ви приймаєте мене за когось іншого. Їй-бо!
Чоловік у шкірянці раптом дав Вовкові два гучних ляпаси. Загорлав несамовито:
— Свиня! Ти брудна й смердюча свиня, бандит недобитий, а з такими негідниками в нас одна розмова: до стінки!
— Але ж я справді працюю на непманів Гольдройза і Тимченка з Бердичева. Радянська влада дозволяє, є закон…
— Я тобі дам закон. Нема у нас для контри законів, ви всі поза законом!
“Точно, — похвалив себе Вовк, — який я молодець, що відразу відчув пастку. Ну який же чекіст так поводитиметься?”
А чоловік у шкірянці відступив на крок, потягнувся до дерев’яної кобури маузера.
— Востаннє питаю, — просичав, — хто тебе послав і куди? Даю ще півхвилини, а потім… — виразно поплескав по кобурі. — На місці!..
— Не маєте права! Я вимагаю суду!
— Тут тобі і суд, і я замість прокурора. Пойняв?
— Незаконно!
— Рахую до трьох: раз…
— Ви справді помиляєтесь!
Чоловік у шкірянці потягнувся ще раз до маузера, але передумав і махнув рукою хлопцям:
— Виведіть і там… Біля клуні…
Вовк рвонувся.
— Ви відповідатимете за це!
— Відповімо… — байдуже відказав чоловік у шкірянці. А хлопці знову викрутили Петрові руки за спину, зв’язав й підштовхнули його до дверей.
Під ганком стояв черевань і з цікавістю дивився на Вовка.
— Середо! — удав, що мало не плаче Петро. — Скажіть їм, що я справді до вас по ділу. За худобою і по віск…
Господар примружився, і хитрі очі його заховалися під бровами.
— Нічого не знаю, — одповів хрипко. — Набрид мені ваш отаман, я і звернувся до рідної влади. До Чеки тобто, і вона виловлює різних недобитих бандитів…
— Сам ти бандит недобитий! — люто вибухнув Вовк. — Дочекаєшся: отаман повісить тебе на твоїй же груші!
— Ану! — замахнувся Середа. — Ходять тут всякі… Вороги рідної червоної держави!..
Хтось із хлопців ударив Вовка у потилицю, той не втримався і скотився по східцях ганку. Почав підводитися л побачив, що Славко подає господареві гвинтівку.
— Доведи, що добровільно прийшов до нас! — зареготав. — Пристрели цю контру — й спокутуєш вину!