Усе це Фрося знала й сама, без батькових напучувань, та не могла позбутися душевної тривоги, боялася, що батько словом чи навіть поглядом викаже себе, бо характер має крутий і не зможе в усьому підтакувати Сергієві. Тому й поставила умову: будинок ділять навпіл, у них своя половина й свій окремішній вихід. Обідати батько може в них, зрештою, не так це часто буває, раз чи двічі на тиждень — вовка ноги годують, й заготівельники днюють і ночують по селах.
Іван Іванович скреготнув зубами та погодився. Не мав іншого виходу, але вирішив, що це ненадовго: скоро почне все розвалюватися, влада обов’язково поміняється, а там подивимось… Якщо зять поведеться розумно, можна й пригріти, якщо ж виявиться бовдуром — не шкода, Длугопольський з Грунтенком з задоволенням поставлять його перед чотою своїх вояків…
Але Фрося не знала про такі далекоглядні батькові плани, їй здавалося, що тільки тепер почала жити, дивувалася, як могла існувати без Сергія: він уособлював усе — і чоловіка, і владу, і бога, нарешті, а чим не бог — високий, статуристий, вродливий, розумний і добрий, а головне, закоханий у неї, це вона знала точно, зазираючи чоловікові щоранку у вічі.
Борщ устиг трохи настоятися, коли на ганку почулися тверді Сергієві кроки. Фрося зиркнула в люстерко й закинула косу на груди: чоловікові подобалося її довге й густе волосся, він занурював у нього обличчя, і тоді Фрося була певна, що Сергій забув і про свій кавполк, і про отаманів, і про фураж для коней, і про нараду червоних командирів, на яку має днями поїхати до Житомира. У такі хвилини він існував тільки для неї, а вона для нього, і Фрося була переконана: так буде вічно.
Сергій скинув у передпокої пас з шаблею та наганом і зазирнув на кухню, жадібно втягуючи аромат борщу.
— Зголоднів? — аж засвітилася Фрося. — Зараз я тебе нагодую так, як не годував ніхто у світі.
— Ну, це не так важко зробити, — посміхнувся Сергій. — Не розніжений.
Справді, все його попереднє життя пройшло в нестатках. Батько працював на цегельні в Києві, загинув відразу в чотирнадцятому році, мати померла ще раніше, Сергія взяла на виховання тітка, проте руки до нього не доходили — він пішов учнем слюсаря до залізничного депо, і цей крок визначив усе його подальше життя. У депо діяв сильний більшовицький осередок, хлопець пристав до нього, спочатку розклеював антивоєнні листівки, потім був членом робітничої боївки, після Жовтневої революції разом з робітниками виступив проти Центральної ради, пішов до Червоної Армії. Командував чотою, потім ротою, у війні з білополяками вів у бій ескадрон, виявив неабияку хоробрість, його нагородили орденом Червоного Прапора й призначили командиром кавполку. Командир полку в двадцять п’ять років — та всі сприйняли це як належне: революцію робили й захищали молоді.
Фрося насипала повну миску борщу, підклавши в неї реберець, сіла навпроти Сергія, сперлася на стіл ліктями, дивилася, як береться до їжі.
— А ти?.. — запитав Сергій.
— Не голодна, — відповіла коротко, бо й справді їсти не хотілося, одержувала насолоду, спостерігаючи, як чоловік сьорбає гарячий пахучий борщ. Зголоднів і нетерпеливився, обпікається, та сьорбає, усі чоловіки такі нетерплячі, їм треба все швидко, аби все минало в круговерті, й нема часу зупинитися, огледітися, уважно подивитися на кохану дружину. Ну, подумки попросила Фрося, зупинись і поглянь на мене, ну, втратиш якусь хвилину, але ж побачиш, як я кохаю тебе…
Проте Сергій не підвів очей, узяв пампушку й відкусив одразу половину, лише потому подивився на Фросю, либонь, побачив щось у її очах, бо похитав головою й запитав:
— Чого так дивишся?
— Я люблю тебе! — аж просяяла Фрося,
— І я…
— Ти їж, — попросила Фрося, — їж, коханий, а я дивитимуся…
Сергій посьорбав ще та відклав ложку.
— Є розмова, — сказав.
— Поїси, тоді погомонимо, — Фрося підсунула йому миску з пампушками, й Сергій знову взявся за ложку.
Потім він умегелив повну тарілку вареників, ще теплих, щойно зварених, від них густа сметана ставала рідкою, і Сергій набирав її столовою ложкою. Наситившись, акуратно підібрав сметану з тарілки й сказав:
— Негоже тобі, Фросю, сидіти вдома.
— Це чому ж? — здивувалася. — На мені ж і город, і хата, та й хто тобі борщі варитиме?
— Я не тому, що сидиш без діла, — зніяковів Сергій, — ти в мене роботяща, й ніхто не дорікне тобі. Але ж усе життя на городі не просидиш. Учитися тобі треба, я так вважаю.
— Та школу ж закінчила.
— Школу… — закопилив губу Сергій. — Церковнопарафіяльну, ледь писати навчилася, а нам тепер усе слід знати. Навчитися, як жити!