— Ну, — аж підскочив на стільці Грицько, — ну й що з того, що мій батько був телеграфістом? Але ж він більшовицькі телеграми передавав і його денікінці розстріляли!
— Спокійно, — закликав їх до порядку Синиця. — Я познайомив вас з листом, якого одержав сьогодні. Лист, бачите, важливий, і повинні розібратися…
— Виходить, і ти віриш йому? — здивувався Грицько.
— Вірю не вірю, а розібратися мусимо. Тому я і запросив на наше засідання товариша Сперкача — з відділу кадрів губвиконкому. Зараз він прийде й попитаємо в нього…
— Я так вважаю, — рубонув долонею повітря Грицько, — товариша Яновського до нас даремно не послали б. Чув я, пій на фронті броньовик водив, виходить, наш брательник, а ви тут хвілософію розводите!
— Гарячкуєте, товаришу Сенчик, — суворо зиркнула на нього Віра Кирилівна. — А партія вчить нас…
— Ти мені орієнтири зараз почнеш ставити!.. — вибухнув Грицько. — Сам знаю, чого мене вчить партія, без твоєї підказки!
Він не встиг докінчити, бо до кімнати зазирнув чоловік з картонною течкою під пахвою.
— Заходьте, товаришу Сперкач, — пожвавішав Синиця, — з нетерпінням чекаємо на вас.
Кадровик всівся поруч Синиці, поклав течку на коліна, запитав:
— Отже, ви одержали листа на товариша Яновського… — Швидко розв’язав шворки на течці, дістав звідти аркуш, списаний фіолетовим чорнилом. — І ми одержали, певне, такого ж листа… — Присунув до себе листа, що лежав на столі перед Синицею, проглянув його. — Тільки у вас адресований “рідним пролетарям, товаришам з гаража”, а тут, — тицьнув пальцем у свій папірець, — “заслуженим і відповідальним керівникам губвиконкому”. А зміст листа майже однаковий, з невеличкими словесними відхиленнями.
— І як ви ставитеся до листа? — запитала Дороговказ.
— Нічого нового ми не дізналися.
— Хочете сказати, що вам відоме контрреволюційне минуле Яновського?
— Давайте краще запросимо сюди самого товариша Яновського, — кадровик зробив наголос на слові “товариша”. — Послухаємо його.
— Згоден, — подав голос Синиця. Він визирнув у вікно, погукав: — Семене, слухай, Семене, збігай до комори, поклич Даниловича, нехай до червоного кутка завітає.
— Нащо його слухати? — обурилася Дороговказ. Перехилилася через стіл до кадровика: — Я так зрозуміла: ви не спростовуєте листа… Отож, Яновський справді приховав своє минуле й проліз до пролетарського колективу! А запитати б: з якою метою?
— От зараз і запитаєте, — спокійно відповів той.
— І ви кажете це так байдуже!..
Синиця заспокійливо підвів руку, Віра Кирилівна знову почала соватися на стільці, вона почервоніла й навіть очі в неї зробилися червоні — видно, стримувалася з останніх сил. Пауза затягувалася: кадровик удавано байдуже смикав шворки на течці, а Синиця сів на підвіконня й барабанив пальцями по колінах. І цієї хвилини до кімнати зазирнув Яновський. Став біля дверей, обтираючи ганчіркою брудні руки, — видно, його щойно відірвали від роботи, бо обвів усіх якимось відсутнім поглядом і запитав:
— Щось термінове? Бо маю… — Знову позорив по кімнаті очима, побачив розпашілу від обурення Дороговказ, кадровика з текою, видно, до нього почало доходити, що викликали його сюди недаремно: очі напружилися, і він міцно стиснув пальцями ганчірку. — Я вас слухаю, — сказав і підсунув собі вільний стілець,
— Ні! — люто вигукнула жінка. — Це ми вас хочемо послухати! І не прикидайтеся ягнятком!
Олег Данилович знову обвів присутніх потемнілими очима: тепер точно знав, чому його викликали сюди. Та все ж запитав:
— Що трапилося? І прошу не розмовляти зі мною таким тоном.
— Що трапилося? — Віра Кирилівна схопила зі столу папірця. — Ось читай і не придурюйся!..
Яновському вистачило кількох секунд, щоб прочитати листа. На мить заплющив очі. Ось і настав час розплати… За все попереднє життя, за пращурів, за діда, який програв у карти помістя, взагалі — за все… Поклав папірця на місце й мовив твердо.
— Те, що мав чин полковника царської армії, правда. Решта — наклеп.
Грицько повернувся до нього так стрімко, що мало не впав зі стільця.
— Ви були полковником, Даниловичу? — не повірив. — Біляком?
— Я був полковником царської армії, — заперечив Японський, — а у білих не служив.
— Не все одно! — вигукнула Дороговказ. — Але ж ти приховав своє дворянське минуле, щоб пролізти до нашого колективу?
— Я нічого не приховував, — похитав головою Олег Данилович, — і товариш Сперкач може це підтвердити.
— Так, ми знали, що товариш Яновський служив у чині полковника, — кивнув той. — Був начальником інженерної служби армії.