— Грунтенко, — згадав Вовк, — коли мене вранці відвозили до Попельні, дуже поспішав. Прискакав якийсь їхній вояк, і кінь під ним був весь у милі. Виходить, їхав швидко й здалеку. Грунтенко одразу заметушився й наказав сідлати коней. А я — до станції, там близько, й пішки можна було, однак довезли кіньми до самого поїзда.
— На Гоголівську підеш завтра, — вирішив Колесников. — Про цю явку нам уже відомо — Мальцев на неї випадково натрапив. Слава богу, не розворушили це кубло, щоправда, й жодних доказів не мали, обмежилися спостереженням, — Колесников відшукав у столі тоненьку картонну течку, погортав сторінки. — Ось донесення: живе на Гоголівській у тій самій квартирі Тетяна Пилипівна Шарій, громадянка невстановленого роду занять, знімав в неї кімнату, як свідчать сусіди, якийсь учитель: пропонував, згідно з об’явами, розвішаними в районі Сінного базару, уроки латині та гімнастики. Після випадкового візиту Мальцева зник. Я так вважаю: запідозрили вони Мальцева і вирішили остерігатися. Коротше, розбиратися тобі, Петре, з цією Гоголівською. Чує моє серце, Шарій — звичайна зв’язкова, але може вивести тебе на ціле кубло. Грунтенко вихід на Польщу шукає недарма, сподіваються отамани на закордонну підтримку. Щоб розпалити тут вогнище, а там втрутиться Антанта, Європа навалитеся на Радянську республіку… — Колесников обійшов стіл, поклав Вовкові руку на плече. — А зараз, Петре, відпочивай. Квартиру на Бутишевому пам’ятаєш?
— Хіба можна забути? Ми там з Морозом самого Бесарабенка брали.
— Давай туди, тут пішки недалеко. Зв’язок — лише в крайньому разі. І перевіряйся частіше.
Вовк прийшов на Гоголівську вранці, коли господарки з кошиками тільки ще тягнулися з базару. Не зупиняючись, проминув двадцять перший будинок, югнув за ріг і одразу повернув назад — упевнився, що ніхто за ним не стежить. Піднявся на другий поверх цегляного неоковирного будинку, постояв, роздивляючись. Дві квартири — одна відразу на сходовому майданчику, друга — трохи далі, через маленький коридорчик. Дзвоника до потрібної квартири нема, двері пошарпані, оббиті порізаною чорною цератою, під самими дверима підметено, але далі підлога засмічена, видно, господиня провела якусь умовну рису на майданчику й прибирала тільки свою територію.
Вовк знайшов місце на дверях, де з-під церати виглядало дерево, постукав делікатно, як і належить прохачеві. Гадав, що Тетяну Пилипівну доведеться будити й приготувався стукати ще, та мало не одразу почув кроки, двері зарипіли, і на майданчик визирнула жінка. Петро не розібрав — молода чи стара, побачив лише очі — великі, темні — й запитав:
— Я по об’яві, хотів би навчатися латині.
— На жаль… — Почала жінка, та Петро, не зводячи погляду з її очей, присунувся до дверей і мовив притишено:
— Чули, у Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло…
Раптом очі зникли, Вовкові здалося, що жінка злякалася й метнулася од дверей, проте вона просто прикрила очі віями, а коли розплющила їх, то очі набрали зовсім іншого виразу: посвітлішали й посміхалися.
— Не Михайло, а Тимофій, — відповіла самими губами й зняла ланцюжок.
Передпокій у квартирі зовсім не відповідав стилю будинку. Був ухожений, підлогу встеляла яскрава килимова доріжка, на стіні висіло велике дзеркало в бронзовій рамі, а під ним стояла тумбочка з вазою, в ній квіти.
Жінка відступила від дверей, звільняючи прохід, і лише тепер Вовк зміг розгледіти її. Років за тридцять, гладка, вродлива, хоч зморшки де-не-де й залягли вже на обличчі. Дивиться насторожено й розглядає його уважно.
— Тетяна Пилипівна? — запитав.
— До ваших послуг… — Жінка не відвела від нього очікувального погляду, але Вовк не визнав за можливе пояснити, звідки він і від кого. Понишпорив очима по передпокою й мовив:
— А у вас непогано.
— Хто вам назвав моє ім’я? — запитала господиня нетерпляче.
— Той, хто дав пароль.
— Резонно. І все ж?..
— Прізвище Грунтенко вам нічого не каже?
— Уперше чую.
— Шкода, бо саме він назвав вашу адресу й дав пароль.
— Що за один?
— Позавчора ми зустрілися з ним на Житомирщині. Грунтенко з Длугопольським очолюють один з найбільших повстанських загонів на Поліссі.
Риси обличчя в Тетяни Пилипівни пом’якшали, вона посміхнулася приязно й висловила здогад:
— Грунтенко з Длугопольським прийшли на Полісся минулої осені з генерал-хорунжим Тютюнником?