— Звідки знаєте?
— Бо тільки Юрій Йосипович та його найдовіреніші люди знали про моє існування.
— Бачите, усе сходиться. — Петро збагнув, що йому повірили, й відрекомендувався: — Прапорщик Петро Вовк.
— Як мене звуть, знаєте… — Господиня зміряла його оцінюючим поглядом, видно, Вовк справив непогане враження, бо мовила, пустивши йому ледь помітних бісиків з очей: — Звіть мене просто Танею.
— Ніколи не гадав, що побачу на Гоголівській таку чарівну істоту, — заявив Петро, відчувши, що саме цей тон аніскілечки не шокуватиме господиню. — Здичавіли ми в поліських лісах, а тут… — широким жестом обвів передпокій з дзеркалом і квітами, поцілував руку господині, — а тут — як у кращих домах Парижа…
— О-о, прапорщику, як би мені хотілося зараз коли б не в Париж, то хоча б до Варшави! — вигукнула господиня.
— Я завжди вважав паш Київ кращим за Варшаву, — щиро заперечив Вовк.
— Не те… — зітхнула Тетяна Пилипівна, — Тепер місто зовсім не те… Запаскуджене…
— А мені видалося пристойним: навіть вулиці підметені.
— Нема колишнього шарму. Ще недавно вийдеш на Бібіковський бульвар чи на Хрещатик — шикарна публіка, дами в туалетах… А магазини? Ну, зараз дещо трохи з’явилося, але все ж жебрацтво… Колись лише на Хрещатику було кілька ювелірних! Вам не доводилося, прапорщику, купувати щось у Сіртакі?
— Уперше чую.
— Відомий ювелір, і колись… — Спогади затуманили господинине обличчя. — Так, колись від Сіртакі мені прислали перстень із смарагдом… Боже мій, цей перстень довелося проїсти під час більшовицької розрухи — жах, як ви вважаєте, прапорщику?
Вовк вважав, що Радянська влада ще мало притиснула господарку квартири на Гоголівській. Встиг зазирнути до вітальні, побачив квітчастий килим на підлозі, гарні меблі, фарфор на буфетних полицях — ні, не все ще проїла Тетяна Пилипівна, видно, добре підгодовують її з-за кордону, а також місцеві недобитки.
— Жах, — ствердив, — тим більше, що той перстень подарував вам, певно, чоловік…
— Який був мужчина! Тепер таких нема… Він збудував мені дачу над річкою… над Ірпенем, просто так, мені захотілося — і збудував. Потім її відібрали совдепи, а колись ми з Чоколовим пили там найкраще французьке шампанське…
— Чоколов — власник цегелень? — уточнив Вовк.
— Такі чоловіки трапляються рідко… — невизначено одповіла Тетяна Пилипівна. Знову зітхнула, зиркнула на Вовка, видно, вирішила, що передала куті меду, й трохи поправилась: — Правда, тепер зовсім інші масштаби…
— Будемо сподіватися на краще! — оптимістично вигукнув Вовк.
— Усе повернеться на круги своя, — упевнено зауважила господиня. Ще раз оглянула Вовка й заметушилася: — Ви з дороги, йдіть до ванни, а я зготую сніданок. До речі, у ванні є бритва, в колонці — гаряча вода, я ще не позбулася звички приймати душ. Є навіть одеколон — все для дорогих гостей… — І вона обдарувала Вовка ще одним грайливим поглядом, стверджуючи, що гість він справді дорогий і що деякі його бажання й навіть забаганки можуть бути виконані.
Петро з задоволенням поголився і вийшов на кухню, де вже апетитно пахло підсмаженим м’ясом. Тетяна Пилипівна накрила стіл лляною білою скатертиною, влаштувалася навпроти Вовка, поклавши йому на тарілку добрячий шматок шинки з яєчнею.
— Мужчин треба добре годувати, — мовила так, наче відкривала велику істину, — вони від цього добрішають і стають… — затнулася і подивилася на Петра проникливо, — слухнянішими…
І знову Петро пропустив цей натяк повз вуха. Акуратно, намагаючись демонструвати гарні манери й не виказувати голоду, з’їв яєчню, випив чашку чаю, обтер губи серветкою, вдячно усміхнувся Тетяні Пилипівні й мовив:
— Даючи мені пароль, пан Грунтенко наголошував, що ви можете зв’язати мене з вельми впливовими особами. Враховуючи те, що ситуація на Поліссі складна, а час не терпить…
Тетяна Пилипівна підняла на нього навдивовижу чисті голубі очі, і Петро збагнув, чим саме вона могла зачаровувати навіть бувалих мільйонерів.
— Звичайно, — пообіцяла, — вже сьогодні спробую знайти потрібну вам людину. Але, сподіваюсь, ви розумієте: жінка я самотня, а тягар витрат іноді такий важкий…
Це був більш ніж прозорий натяк — Петро дістав з гаманця заздалегідь приготовану суму й поклав на стіл.
— Вистачить?
— О-о, поки що достатньо… — Тетяна Пилипівна начебто недбало, але водночас дуже спритно змела гроші зі столу до кишені фартуха. Пройшла зовсім близько від Петра, йому здалося, навіть торкнулася тугим стегном, та, мабуть, тільки здалося, бо одразу вислизнула з кухні до передпокою і подала голос уже звідти: — Відпочивайте, Петре, у вітальні на етажерці є перекладні французькі романи, і досить непогані, принаймні з адюльтером, сподіваюсь, вам сподобаються… А я поїду влаштовувати справи. Нікому не відчиняйте, краще, щоб вас не бачили навіть сусіди.