З цим Вовк був абсолютно згодний. Він вийшов до вітальні, побачив, як господиня крутиться перед дзеркалом, одягаючи модного солом’яного капелюшка, й дійшов висновку, що купець ’Чоколов у даному випадку вкладав свій капітал хоча до явно неприбуткової, але вартої уваги справи. А враховуючи те, що господиня тоді була молодша років на десять чи близько того, цій чоколовській операції можна було навіть позаздрити.
Либонь, Тетяна Пилипівна збагнула, що справила на Вовка належне враження, бо зовсім фамільярно попестила його по щоці її мовила багатообіцяюче:
— Не сумуйте, любий, я скоро повернуся. Обід у мене майже готовий, а мою відсутність компенсують французькі романи…
Двері зачинилися зовсім тихо, Вовк замкнув їх, як попросила господиня, ще на засув і ланцюжок і, не поспішаючи, обійшов квартиру. Дві кімнати, однак просторі й сонячні, крім вітальні — спальня з широким ліжком, шафою, комодом і туалетним столиком, заставленим кришталевими флакончиками. У вітальні всюди бронзові та фарфорові статуетки, Вовк не розумівся на них, та подумав, що коштовні. Колись він бачив такі у вітринах магазинів і ще дивувався, який багатій може заплатиш за таку витребеньку стільки ж, як за досить пристойне пальто чи хутряного капелюха. А у Тетяни Пилипівни різних витребеньок вистачило б на цілий гардероб вибагливої модниці: фарфорові балерини у пачках, навіть ціла фарфорова карета з кіньми, лакеями та красунею, що визирала з вікна, зовсім голі бронзові жінки, але, дивно, вони не викликали почуття сорому, навіть сподобалися Петрові, й він почудувався з цього, бо, на відміну від багатьох, не визнавав нічого сороміцького й намагався пропускати повз вуха непристойні жарти.
Крім французьких романів, у домі справді не було ніякої іншої літератури. Вовк влаштувався на дивані, проте навіть розрекламований Тетяною Пилипівною французький адюльтер не зміг розважити його: вже через півгодини Петро сопів, поклавши на груди розкриту книжку, на обкладинці якої красуня в рожевій сукні поправляла вище коліна чорну панчоху. Він спав солодко, але сторожко й відразу почув стукіт у двері. Зиркнув на годинник — і здивувався: проспав понад три години! От що робить з людиною неспокійне й сповнене тривог життя… Стукіт повторився — як і домовлялися з господинею: два коротких удари й три з інтервалом, — і Петро, протерши долонею очі, пішов відчиняти.
— Спали? — одразу здогадалася Тетяна Пилипівна.
— І дуже міцно, — визнав Петро. — Довго будили?
— Тільки встигла постукати, — заспокоїла його господиня й подала досить легкого кошика. — Заскочила ще на базар, купила свіжих овочів та малини. Вам подобається малина?
— Зараз мені подобається все їстівне, — одповів Петро. — А приготоване вашими руками!..
— Після обіду поїдете до Голосіївського лісу, — повідомила Тетяна Пилипівна. — Краще взяти візника, бо трамваї ходять рідко. На вас чекатимуть.
— Хто?..
— А ви швидкий! — зміряла його поглядом господиня. — Від кола, де трамвай розвертається, два квартали. Провулок Тихий, два. Він і справді тихий, самі переконаєтесь…
Провулок Тихий вів до самісінького Голосіївського лісу, і восени, певно, вітер носив по ньому дубове та кленове листя. Дуби впритул підступали до хат, у їхніх кронах цвірінькало та співало численне птаство. Райський куточок: за півгодини їзди на трамваї центр Києва, а тут зовсім патріархальне село, криниця з журавлем, і тільки жерстяні номери на хвіртках засвідчують міські амбіції мешканців.
Вовк зазирнув через невисокий паркан до садочка, що відокремлював будиночок під зеленим залізним дахом від вулиці, та нікого не побачив. Поторгав хвіртку — зарипіла жалібно, наче скаржачись на недбайливого господаря, і Петро ступив до садиби. Від хвіртки до ганку вела доріжка, обсаджена смородиновими кущами, великі ягоди висіли на них, Вовк не втримався і зірвав кілька. Чорна смородина завжди смакувала йому — примружився од задоволення, піднявся на кілька сходинок і мало не зіштовхнувся з чоловіком у білій сорочці, який стояв у напівпрочиненнх дверях.
Петро відступив на крок, а чоловік заспокійливо посміхнувся і запитав перший:
— Від Тетяни?
— Так, Тетяна Пилипівна назвала мені цю адресу.
— Проходьте, — відступив чоловік.
Був він уже літній, далеко за сорок, з сивими скронями В виразно окресленим черевом, проте ще не втратив форми — м’язи круглилися під рукавами свіжої і накрохмаленої сорочки.