— Не приживеться. І не треба, щоб приживалося. Це ми продемонструємо сьогодні в Краснопіллі. Дисципліна дисципліною, й накази примусимо виконувати. Але хто заборонить козакові вихлюпнути свій гнів, коли зустрінеться з червоним?
— Вішати! — потемнішав Длугопольський. — Рубати шаблями й стріляти…
— Можна ще четвертувати, топити, варити живцем і використовувати такі екзотичні методи страти, як насаджування на палі…
— Я б усіх більшовиків розвішав на шибеницях, — похмуро посміхнувся Длугопольський. — Нехай гойдаються!
— Це ви зробите після нашої перемоги. Проте зараз не можна зловживати жорстокістю: це відштовхне від нас населення.
— Не розумію: хочете, аби милував ворогів? Адже ж но заперечуєте, що червоні — вороги?
— Є різниця між ворогами й тими, хто помиляється. Чесно кажучи, мені самому важко визначити грань між ними, і в душі я за ваші методи, добродію, та холодний розум зупиняє… На даному етапі, як кажуть товариші, маємо загравати з селянами, особливо з тими, хто вагається, тобто з середняками. Якщо середняк поверне до пас, більшовикам аж ніяк не втриматися.
— Вогнем! — раптом вибухнув Длугопольський. — Це Сенкевич колись написав “Вогнем і мечем”, так і зараз — вогнем і мечем, карати й стріляти, до речі, в усі періоди історії влада заливала кров’ю народні зрушення.
— Влада — це суттєве уточнення… — Очі в Грунтенка звузилися. — А ми поки що, Миколо Костянтиновичу, цієї влади не маємо й тільки прагнемо її, виборюємо. Тому й тактика наша повинна стати гнучкішою.
Загін вирушив удень лісовими дорогами — до Краснопілля мали дістатися у сутінках.
Їхали верхи, копі відпочили, напаслися, настрій у хлопців був бойовий — хтось затягнув маршову пісню, та Длугопольський заборонив. Незважаючи на те, що за п’ятдесят верст увсебіч не було сили, котра могла б зупиняти загін, отаман відчував якусь невпевненість чи ляк, якогось хробачка у грудях, хоча сам собі не признавався в цьому…
До Краснопілля під’їхали, як і хотіли, в сутінках: зупинилися мало не впритул до вбогих хат околиці. Вікон світилося не так уже й багато, містечко жило за сільськими законами, коли рано лягають і вдосвіта підводяться, та й, зрештою, від села Краснопілля відрізнялося хіба що центром з трьома двоповерховими будинками — в одному розташувалися магазин та аптека, другий спорудив, аби задовольнити власні амбіції, купець третьої гільдії Себесевич, у третьому колись була якась земська установа, а тепер будиночок переобладнали в лікарню, чим дуже пишався голова містечкового виконкому.
Длугопольський начувся про краснопільського голову: подейкували, що колись до містечка увірвався сам отаман Орлик, сталося це, здасться, минулої осені, то голова встиг організувати самооборону, з кількома червоними активістами видерся на церковну дзвіницю й відбивався з кулемета, поки не прийшла допомога.
“Вушлий голова, і його слід було б злапати”, — злостиво подумав Длугопольський і підкликав Чмеля.
— Візьми, Микито, двох хлопців, — наказав, — проскоч до центру, глянь, чи все спокійно. Тільки обережно, прошу тебе, аби не сполохати, щоб наскочили ми зненацька, бо голова тут, кажуть, дуже розумний, кулемета має і може з нього побавитися. А ви за церквою жовтий паркан побачите і в тій садибі господаря потривожте. Скажіть, Семена Калістратовича отаман просить — із ним сюди.
— Щоб він нам усіх червоних товаришечків на долоні підніс, — зрадів Чміль. — Правильно міркуєш, отамане, спочатку справді обережно, а вже потім можна й погаласувати.
— Можна… — Махнув рукою Длугопольський і озирнувся на Грунтенка: мовляв, яскрава ілюстрація до нашої суперечки — спробуй утримати хлопців, коли у них проти червоних руки сверблять…
По дорозі до церкви Чміль зустрів кількох чоловіків — вони шанобливо відступали до парканів, один навіть стягнув з голови кашкета, видно, прийнявши Микиту за якесь начальство, і Чміль у відповідь вишкірився й приклав два пальці до козирка, як і належить повітовому комісару.
Жовтий паркан вони побачили здалеку — Микита подав знак хлопцям не злазити з коней, сам югнув у хвіртку й трохи не налетів на чоловіка у спідній сорочці й галошах на босу ногу.
— Семене Калістратовичу? — поцікавився Чміль. Навіть у сутінках він помітив переляк на господаревому обличчі — либонь, той справді прийняв його за якогось повітового комісара — і поспішив заспокоїти: — Не турбуйтеся, Семене Калістратовичу, ми від отамана Длугопольського.
Господар покліпав очима: видно, не одразу збагнув, що за людина стоїть перед ним, нарешті дрібно перехрестився: