Але чи вірить він сам?
Визнав: сумніви мучать і його самого. Коли б мав можливість улаштуватися якось по-іншому, мабуть, зрікся б цього небезпечного способу життя, бо шансів вижити в них обмаль. А якщо чесно, то без закордонної допомоги жодного. Аби протриматись хоч літо та осінь, до морозів, а там гаплик. От повернеться прапорщик Вовк, доповість, що робиться у Варшаві, тоді, зваживши на всі обставини, й треба приймати рішення. Можливо, збройно пробиватися через кордон. Але у Польщі без грошей їй піщинка, жалюгідний жебрак, ніхто навіть не гляне на тебе. Отже, поки є можливість, слід подбати не лише про майбутню Україну, а й про себе, бо хоч би що там, а своя сорочка ближча до тіла.
Зрештою, чого він так піклується про майбутнє України? Україну без більшовиків та совдепів? Принаймні перед самим собою лицемірити негоже тому, що тепер у нього нема ніяких перспектив, якщо ж владу візьме Петлюра або Тютюнник, бути йому щонайменше полковником. Або відкриє свою приватну клініку в Києві й загрібатиме гроші лопатою…
Проте, виявивши гнучкість, розум і діловий сприт, можна непогано влаштуватися і в Польщі. Аби золото!
Лише думка про це поліпшила Грунтенкові настрій. Вже трохи має, ніхто не знає цього, навіть Длугопольський, той захоплений ідеєю повстання на Волині, що ж, отаманові слід підтакувати й спрямовувати його енергію в потрібне річище. Час їх розсудить…
Заглибившись у свої думки, Грунтенко не помітив чоловіка у вишиванці й мішкуватому піджаку, який проштовхався крізь натовп і з цікавістю спостерігав, як козаки готуються до екзекуції. Поставили на вільному місці довгу лавку, звідкись з’явилися сплетені з сиром’ятної шкіри батоги. Першого підштовхнули до лавки чоловіка в білизні, мабуть, тому, що заголити легше: задрав сорочку, спустив сподні, та й годі…
Чоловік ліг сам, йому хотіли зв’язати руки під лавкою, та він не дався. Похмуро зблиснув очима й пообіцяв:
— Не бійтеся, витримаю!
Чміль здивувався:
— Витримаєш, кажеш? Ну, терпи, сам напросився, червоний агітаторе… Ми з тебе зараз усі зрадницькі думки виб’ємо, бо воші в тебе тут… — Оперезав батогом нижче пояса, полишивши кривавий слід, та чоловік навіть не зойкнув.
— Сильний, — схвалив другий козак, — витримає… — Він уперіщив також з відтяжкою. — Тільки два, — почав рахувати, — а попереду…
Грунтенко повернувся до них спиною. Не тому, що людські страждання тривожили його — набачився всього… Просто зробилося нудно: ну, розпишуть кривавий візерунком спину ще одного більшовицького підспівувача, ну, не витримає хтось, покричить і покрутиться під батогами — все було й все набридло… До того ж відчув голод: мабуть, десь уже приготували вечерю… Озирнувся, шукаючи отамана, і тут йому на очі потрапив чоловік у вишиванці. Що за один і чому крутиться під ногами? Хотів уже наказати козакам, аби відштовхнули нахабу до людського тирловиська, але той зняв пом’ятого кашкета, вклонився й мовив притишено:
— Чи не міг би вельмишановний пан вислухати мене? Дуже важлива справа…
“У всіх важливі справи, — роздратовано подумав Грунтенко. — Певно, хоче повідомити про ще одного червоного…”
І все ж ступив до чоловіка.
— Вельмишановний пан не впізнав мене? — Чоловік запобігливо зазирнув Грунтенкові у вічі.
— На жаль…
— А ми разом минулого року переходили кордон з генерал-хорунжим Тютюнником…
Грунтенко уважно подивився на незнайомця.
— Під рукою в генерал-хорунжого був цілий корпус… — Знизав плечима.
— У Корці нас познайомив Панас Григорович. Пан Петрик, якщо пам’ятаєте?
Неясний спогад ворухнувся у Грунтенка. Їхній полк стояв на околиці Корця за монастирем, випав вільний час, і він з Длугопольським вирішили прогулятися до центральної площі. Саме там біля ресторану зустрілися з групою цивільних напідпитку, і хтось познайомив їх. Виявилось, двоє з цивільних — члени адміністративної “трійки”, на яку генерал-хорунжий покладав організацію влади в зайнятих ним районах. Високий, ставний чоловік років тридцяти назвався Панасом Петриком, інженером-залізничником. А поруч нього обтирався цей тип, що тримає зараз у руці пом’ятого кашкета. Тільки тоді він був у френчі, бриджах і хромових чоботах. Точно він — повновидий, чорнявий з безцеремонними очима.
Як же його відрекомендував Петрик?
Грунтенко напружив пам’ять і запитав: