— Якщо не помиляюсь, пан Андрій Лазаренко?
— Масте бездоганну пам’ять, — розцвів той.
— Як ви потрапили сюди?
— Доля, — зітхнув Лазаренко. — Доля розкидала нас… Але не скажу, що я тут випадково. Більше того, шукаю вас і йду спеціально з цією метою до Високої Печі.
— То ви від Петрика? Отець Леонтій казав: взимку Панас Григорович намагався встановити зв’язок з Тарганом. Щось завадило. А зовсім недавно дійшли до нас чутки, що пан Петрик очолив великий повстанський загін і діє десь у районі Коростеня.
— Чиста правда, добродію, і я в цьому загоні очолюю польовий суд. Тому з великою приємністю спостерігав ваші сьогоднішні вправи.
— Чого ж ми стоїмо? — Грунтенко пошукав очима Длугопольського, не знайшов і підкликав Чмеля. Микита розчервонівся й спітнів, — видно, розправа з червоними приносила йому справжнє задоволення.
— Де отаман? — запитав Грунтенко.
— А в попівському домі. Відразу за церквою, не обминете.
Садибу місцевого священика охороняли козаки. Вони підозріло подивилися на незнайомого чоловіка, та Грунтенко дав знак, і пропустили. Лазаренко задоволено примружився:
— У нас порядок.
— Тільки встановлюємо.
— Тарган розпустив хлопців?
— Була типова банда грабіжників.
— У нас також. Чули про Зубрійчука?
— Краєм вуха. Друге видання Таргана. Ні ідеалів, ні дисципліни. Але в Панаса Григоровича тверда рука, й він навів порядок…
Длугопольський дорікнув Грунтенкові:
— Скоро ваш суд взагалі виправдовуватиме червоних… — Він зміряв чіпким поглядом Лазаренка й запитав: — Де я вас бачив?
— Зустрічалися в Корці.
— Точно. І яким штибом тут?
— Манівцями, — реготнув Лазаренко.
— Від Панаса Григоровича Петрика, — пояснив Грунтенко. Він подивився на заставлений наїдками стіл, жадібно втягнув запах смаженого м’яса і все ж запропонував: — Перед вечерею маємо дізнатися, з чим прибув до нас шановний кур’єр. Обговорити справи на тверезу голову.
— Згоден, — кивнув Лазаренко.
Вони влаштувалися в спальні, де стояло широке дерев’яне ліжко. Грунтенко причинив вікно, сів просто на перину й очікувально втупився в Лазаренка. Той аніскілечки не знітився, поклав пом’ятого й засмальцьованого кашкета на коліна, розгладив його й почав упевнено:
— Хочу повідомити, панове, що на базі колишньої банди Зубрійчука нам вдалося створити цілком боєздатний загін, який налічує близько двохсот шабель.
Длугопольський зміряв його недовірливим поглядом.
— Двісті? — перепитав. — У нас менше. Але ж коростенські та овруцькі ліси не зрівняти з нашими, там не одна дивізія загубиться.
Лазаренко одразу збагнув цей досить прозорий натяк.
— Загін з кожним тижнем зростає, — пояснив, — існують лише певні труднощі із зброєю, особливо важко з патронами та гранатами. Отаман Петрик планує захопити якийсь більшовицький арсенал, однак ця операція тільки в стадії розробки.
— З патронами і в нас важкувато, — визнав Длугопольський. — Але маємо надійного чоловіка в Бердичеві, який повідомляє про пересування червоного кавалерійського полку.
— Чудасія! Фортуна на вашому боці!
— Просто намагаємося залучити до зрушення відданих та обізнаних людей.
— Заздрю, панове, та давайте все ж повернемось до наших спільних справ.
— Спільних? — Підняв брови Длугопольський. — Уже спільних? Так швидко?
— Швидкість у наших умовах — гарант виживання. — Лазаренко знову любовно погладив долонею кашкет, наче й справді дотик до засмальцьованої матерії міг принести задоволення. — Швидкість і тверезий розрахунок. Навіть у дрібницях. Цей кашкет, наново, я одягнув спеціально, і він не раз виручав мене. Краснопільський голова, якаго ви сьогодні розстріляли, хотів затримати мене, й тільки кашкет допоміг переконати його, що я справді робітник-слюсар. Але ми відхилилися від основного. Хочу повідомити, що першого травня, саме в той день, коли червоні відзначали своє свято, Панас Григорович скликав нараду активістів губернського національного зрушення.
— Уперше чую, — спохмурнів Длугопольський. — Губернську нараду? Чому ж без нас?
Лазаренко не розгубився:
— Усі волинські повіти не зуміли охопити. Однак нарада вийшла досить представницькою. І вона ухвалила створити Повстанську Волинську армію й почати підготовку на Поліссі антибільшовицького виступу власними силами.
Длугопольський зацікавлено поворушився на стільці й запитав швидко:
— І хто ж командує Волинською армією?
— Командуючим ПВА призначено Панаса Григоровича Петрика, начальником штабу Лукаша Костюшка, брата отця Леонтія з Високої Печі. При штабі створено спеціальний курінь помсти, його очолив місцевий вчитель Іван Закусило. Курінь має завдання вистежувати й знищувати найнебезпечніших червоних активістів. Мені ж доручено керувати польовим судом, тобто трибуналом.