— Оце так штука, — прошепотів. — І як не обірвався!
Лящ справді був великий, значно більший за першого — про таких рибалки розповідають легенди, і Костянтин Прокопович, побачивши, як раптом стріпнулася риба в підсаці, закричав несамовито:
— Тримай його, жінко, бо втече!
Кинувся до Наді, вихопив підсаку й подався далі від берега, бо лящ і справді намагався вистрибнути з сітки. Тут Костянтин Прокопович кинув підсаку просто на пісок, і рибина застрибала, згинаючись і виблискуючи на сонці. А Костянтин Прокопович підповз до неї на животі, дотягнувся долонями, втиснув у пісок, пестячи й примовляючи:
— Годі, доплавався і дострибався, красунчику ти мій, цар-рибо!
Лише досхочу побавившись з лящем, переможно озирнувся на дружину та інших, що зібралися подивитися на здобич.
— До рибника його? — нерішуче запитала Надя, наче й справді сумнівалася, чи буде доречне таке тісне сусідство цар-риби з якимись звичайними підлящиками.
— Куди ж іще? — Костянтин Прокопович міцно притиснув ляща до грудей і сам поніс до рибника, нікому не довіряючи дорогоцінну ношу. Лише затягнувши мотузок на сітці й перевіривши кілок, до якого був прив’язаний рибник, остаточно оговтався, випростався й переможно подивився на присутніх.
Микола Прокопович стояв за три кроки, урочисто підвівши над головою руки, і аплодував братові. Надя присіла над рибником і пестила рибину, наче все ще не вірила, що чоловік справді міг упоратися з такою. Толпига підвівся навшпиньки, пенсне сповзло йому на кінчик носа, він дивився над скельцями й мружив очі зачудовано. Лише Марія Данилівна ніяк не зреагувала на подію: сиділа трохи оддалік на рядні, на якому були вже розставлені пляшки й наїдки, й чистила редиску.
Костянтинові Прокоповичу захотілося розповісти всім про те, що пережив за ці короткі хвилини, бо почуття справді переповнювали його.
— Ну-с, як ми її?.. — Задоволено потер руки і обтрусив з грудей пісок та луску, залишені лящем.
— Чудово, — схвалив Толпига, — я бачив на базарі різних лящів, але таких!..
— Зваримо з нього юшку, — запропонувала Надя, але Костянтин Прокопович замахав руками: дурна жінка, не розуміє, що найбільшу насолоду від ляща можна одержати тільки несучи його через усе місто й ловлячи здивовані й захоплені погляди перехожих. То буде справжній тріумф, — косо зиркнув на брата, — не те що студентські оплески красномовному професорові.
— На юшку вистачить підлящиків, — заперечив, — є що дві чехоні, та й на перемет щось піймаємо.
Ловити рибу йому вже розхотілося: човгаючи босими ногами по гарячому піску, підійшов до Марії Данилівни, просто з пучка висмикнув найбільшу й найчервонішу редиску, захрумкотів смачно, не обтерши, — знав, йому вибачать зараз усе, навіть погані манери.
Микола Прокопович сів на край рядна акуратно, щоб не забруднити чесучеві штани, — ще з дореволюційного гардеробу, а професор ревниво ставився до своєї зовнішності й беріг костюми. Де тепер знайдеш таку чесучу? Не дістанеш навіть у непманів за чисте золото…
Марія Данилівна скоса зиркнула на чоловіка й порадила:
— Ти б, Колю, переодягнувся в купальний костюм. Я захопила з собою, візьми у саквояжі.
Микола Прокопович невдоволено похитав головою. Він і сам розумів, що в таку спеку, та й на дніпровому березі, в купальному костюмі зручніше, тим наче що костюм був також з дореволюційних запасів — смугастий, схожим на матроський тільник. Проте шановна дружина не може знати, що він стидається своїх худих ніг. В чоловічій компанії наплювати, але ж поруч Надя, і їй зовсім необов’язково бачити його вади.
Микола Прокопович всівся зручніше, розпростував на колінах штани й запропонував:
— Час закусити. А якщо кохані жінки побалують нас ще й чарочкою… — Він-то знав, що саме так станеться. Вони з Марією Данилівною детально обговорили цю проблему й дійшли згоди, що сьогодні пляшка не тільки доречна, а й необхідна. Марія Данилівна сама збігала до знайомого непмана, той, незважаючи на знайомство, здер з неї стільки, що вдома хапалася за серце, та Микола Прокопович швидко заспокоїв дружину. Звичайно, він ніколи б не дозволив собі за такі гроші жлуктити горілку, та сьогодні вони запросили на пікнік до Труханового острова Толпигу, а Борис Миколайович, казали, не цурається чарки, до того ж, його треба задобрити й напутити. Толпига колись пописував у газети, перо в нього метке — з цього Микола Прокопович і вирішив скористатися. Справа в тому, що Вакар замовив йому статтю для “Нови”, а писати її не хотілося. Й не тільки тому, що треба було збиратися з думками, викладати їх на папері, що професорові не завжди вдавалося, але й лякали наслідки такої акції. Звичайно, він писатиме під псевдонімом, та люди, хоч і обмежене коло, все Ж знатимуть справжнього автора, хтось може обмовитися, а то й продати…