— Моя справа, — Микола Прокопович набурмосився, — висунути тезу, дати перспективу, тобто сформулювати напрям ідеї.
Костянтин Прокопович притлумив у собі роздратування, мовив удавано недбало:
— Можливо, ти маєш рацію, і я, беручи на себе роль помічника та однодумця, спробував нафарширувати твою котлету, тобто надати твоїй ідей плоті й крові.
— Це неважко…
Костянтин Прокопович узяв шматок чорного хліба, густо посолив, вибрав твердий, яскраво-зелений, у пуп’янках огірок, відкусив мало не половину й заїв хлібом — проста селянська їжа, яка нагадує і тобі, і всім навколо, з кого ти вийшов і хто саме втілює в собі найвищу мудрість. Мовив:
— Ми розійшлися з більшовиками спочатку з другорядних питань, в основному наші позиції сходилися: земля — селянам, фабрики — робітникам. Не наголошуватиму зараз на причинах наших; розходжень і кінцевого розколу, всім нам вони зрозумілі, про все це уже писано й переписано нами й більшовиками, кожен обстоює свою думку й навряд чи колись можна буде виробити спільну платформу. Отже, фракція меншовиків — чесно кажучи, не всі, але переважна більшість — дотримується точки юру, що більшовиків, які узурпували владу, треба усунути з політичної арени будь-якими засобами. Тут наші погляди стикуються з вимогами та деклараціями інших партій, навіть з монархістами, від яких ми все ж рішуче відмежовуємося. Проте готові вступити в блок з есерами, кадетами, лібералами й навіть анархістами, я заявляю це відкрито, як колишній голова Київського комітету РСДРП. Залишаючи за собою право після зміни влади висунути на громадське обговорення власні теорії та гасла.
— Усе це зрозуміло, — махнув рукою Василенко-старший, — ближче до діла.
— Я сказав це тільки тому, що Борис Миколайович тій був членом жодної партії й, можливо, в цілому нетерпимо ставиться до соціал-демократів. Тепер конкретно. Мечі здається, головний акцент у статті має бути такий: більшовики, взявши владу і наобіцявши масам усі свободи й блага, фактично зрадили їх, відійшли від народу, стали над ним. Тобто більшовицькі гасла лишаються колишніми, демократичними, проте не сповнені реального демократичного змісту. Бюрократизм і початок корупції — на цьому треба наголосити й це треба довести.
— Правильно, — ствердив Микола Прокопович.
— От так, — розважливо сказав Толпига, — факти мають бути конкретними. Слід назвати прізвища й посади. Без цього стаття не прозвучить, стрілятиме вхолосту.
— Тут-то ви помиляєтесь, — хитро примружився Костянтин Прокопович. — У принципі я згоден з вами, але пропоную обійтися мінімумом прізвищ і фактів, бо їх у пас і так обмаль. Головне: на основі одного факту, навіть півфакту зробити висновки та узагальнення, підпустити диму, смороду, називайте це як хочете, однак маємо акцентувати на тому, що поодинокий факт — типовий. Треба вбивати в мозок читачеві: будь ти більшовиком чи есером, все одно обивательське мусить лишатися в тобі, тобто потяг до поліпшення власних умов життя. Так було за французької революції, так буде і в нас. У французів тільки Робесп’єр лишився непідкупним, ну й ще кілька дурнів, зрештою, такі є і у нас, та що може сам Ленін, коли його оточує ціле море кар’єристів, хабарників та владолюбців?
— Боюсь, тут ви перебільшуєте, — подав голос Толпига, — і мені таке буде важко довести.
— Плюньте, — заперечив Василенко-молодший, — наше видання не розраховане на більшовиків та червоних агітаторів, “Новь” читатиме публіка поміркована, яку маємо тільки розбурхати. Знаєте, як створюється громадська думка: “Я вчора читав в авторитетному паризькому виданні “Новь”, що більшовики — хабарники. Спійманий на цьому працівник губнаросвіти Косів, а якщо вже в губернських установах почали брати хабарі!..”
— Але ж про Косіва, — заперечив Толпига, — ще тиждень тому писала “Пролетарська правда”.
— Чудово! — вигукнув Костянтин Прокопович. — Ви самі ллєте воду на мій млин. Я читав цю замітку: суха інформація без особливих коментарів. Отже, факт, який ніхто не зможе спростувати. А вже ваша справа обсмоктати цей факт, натякнути, що таких беззастережних фактів багато і це свідчить про корупцію в більшовицьких; лавах, що це — тільки початок, що будь-яке питання в радянській установі вирішити непросто, хай дехто ще й не бере хабарів, але й не хоче розумно й швидко розв’язувати питання, бо, зрештою, цьому працівникові такі проблеми й не під силу. У нього нема ані досвіду, ані освіти, ані гнучкого розуму — лише приналежність до партії і власна пиха. Його висунули на керівну посаду, повернутися в рядові вже не хочеться, а щоб керувати, треба мати талант, його ж нема, як нема й розуму та освіти, ось такий і стає бюрократом. Бо бюрократом буїи легше й вигідніше: менше відповідальності, та й яка відповідальність, коли ти фактично нічого не вирішуєш? Толпига вислухав Василенка-молодшого, зауважив: