— А чого б вам самому, Костянтине Прокоповичу, не написати статтю? Чудово окреслили проблему.
— Кожному своє, — сумно посміхнувся Василенко-молодший. — Як кажуть, кесарю — кесареве… Я, коли розбалакаюсь, зупинити не можна, а візьмусь за перо — думки розбігаються, наче їх і не було.
— Давайте напишемо разом.
— Не претендую на лаври. Я — рядовий боєць соціал-демократичної партії, тобто меншовик. Нехай колись ми лишилися в меншості, однак певен: історія на нашому боці, а історія, як відомо, найоб’єктивніший суддя.
— Ідея довести неминучість морального падіння більшовиків приваблює мене, — чесно зізнався Толпига. — Навіть назва статті вимальовується: “До кризи ідеології”.
— Годиться, — авторитетно зауважив Василенко-старший. — Під цю назву можна підігнати будь-який факт.
— Підганяти факти неетично, — заперечив Толпига, — треба тільки по-своєму їх інтерпретувати.
“Не все одно”, — ледь не зірвалося з язика в Костянтина Прокоповича, та вчасно осікся: все ж непогано, коли професора ставлять на місце.
Марія Данилівна відчула, що назріває конфлікт, й поспішила розрядити його:
— Ще по чарочці? — запропонувала.
Вони випили, й Василенко-молодший сказав:
— Я ще можу повірити: совдепи якось відбудують господарство. Для цього великого розуму не треба, а ентузіазму більшовикам не позичати. Не будемо заплющувати на це очі. Працюють вони мов скажені й мають повні успіхи — як службовець губстатбюро можу засвідчити це. Але відбудують зруйноване, ну й що? Різні там тахти, цегельні, цементні заводи… Наведуть порядок на залізницях. А далі? Що далі, панове? Така величезна країна, як Росія з Україною, Білорусією та Середньою Азією не може весь час жити на ентузіазмі, вона потребує технічного прогресу, а його без спеціалістів здійснити не можна. Уявіть навіть, що спеціалісти знайдуться. Можна запросити за золото, яке гребуть у Сибіру, інженерів з Англії чи, скажімо, німецьких або французьких. Зрештою, навчити своїх — ломоносови ще не перевелися. Однак, запитає той же інженер, майбутній Ломоносов: для чого? Більшовики відкажуть: для зміцнення рідної Совдепії! Але ж не сьогодні, то обов’язково через рік чи два у того ж спеціаліста поменшає ентузіазму, захочеться чогось свого, особистого, бо кожній людині хочеться чи то будиночка з садочком, чи то окремої, а не комунальної квартири, гарних меблів і власного фортепіано, щоб стояло в твоїй кімнаті, а не в робітничому клубі. А більшовики кажуть: зась, у нас усе спільне…
— Вибачте, — перебив Толпига, — але ж більшовики не заперечують приватну власність. Ось тепер — неп…
— Демагогія, — сердито махнув рукою Василенко-старший. — Цілковита демагогія, хіба їхній керівний більшовик допустить, щоб якийсь безпартійний інженер жив краще за нього? Недооцінюєте ви людську психологію, шановний.
— Правду кажеш, брате, — підтримав його Костянтин Прокопович. — Одначе ми тільки продираємось крізь гущавину й нарешті побачили трохи світла. Є святий принцип справжньої демократії — приватна власність. Ні, я, як соціал-демократ, заперечую приватну власність на засоби виробництва — заводи й фабрики треба націоналізувати, проте втратимо золотий стимул — конкуренцію. Завод не конкуруватиме з іншим заводом, і з’явиться, обов’язково колись з’явиться дух наплювизму замість нинішнього підігрітого більшовиками ентузіазму. Чиста психологія: чого із шкіри лізти, коли й так зійде… Там, десь на заході, лізуть із шкіри, бо нема іншого виходу — конкурент наступає на п’яти, пан або пропав, роби весь час краще, бо ніхто не купуватиме, а наш робітник дуже скоро опанує просту істину: можна й потихеньку… Паростки цієї проблеми треба пошукати й в нинішньому суспільстві, одначе вона більше проявлятиметься в майбутньому. І ось, турбуючись про прийдешнє країни, ми повніші теоретично обгрунтувати неминучу економічну загибель Совдепії, яка програє змагання з європейськими країнами й не зможе забезпечити трудящих усім необхідним.
— А я вчора бачила на Великій Житомирській в магазині Підгорного такі жіночі комбінації!.. — раптом не до ладу заявила Надя. — Правда, дорого, і я тільки постояла під вітриною.
Костянтин Прокопович вигукнув задоволено:
— От бачиш, тобі дорого, а я все ж одержую за нинішніми мірками не так уже й мало. Звичайна робітниця чи якась Гапка з Мотовилівки також з більшим задоволенням одягнула б таку сорочку, ніж з простої бязі. Та, на жаль, товариші червоні обіцяють рівність лише у віддаленому світлому майбутньому…