— Ознайомившись з вмістом цього пакета, Ви самі зрозумієте, чи та він особа, за яку видає себе, — ще р. з прочитав голосно. — Ну й ну…
Колесников подав йому ще один клаптик наперу.
— А ця записка адресована самому Вакару.
І знову Голишев прочитав уголос:
“Вельмишановний Миколо Платоновичу! Пересилаю свіжу статтю до журналу “Новь”, підготовлену буквально вчора. Автор її — досить талановитий журналіст Толпига, а написано її за ідеями відомих вам осіб з Тарасівськоі. Сподіваюсь, інші матеріали, які мають винятково важливе значення, будуть належно поціновані в Парижі. Прапорщик Петро Вовк, який передасть Вам цей пакет, людина надійна, й ми плануємо в майбутньому використовувати його як кур’єра. Чекаємо вказівок. Катя”.
— Зрозуміло одне, — порушив тишу Колесников, — десь у тексті військової інформації, переданої із штабу військового Київського округу, є якась секретна позначка. Можливо, наперед обумовлено папір і розміри аркушів, на яких надруковане повідомлення, шрифт машинки — сотня загадок…
— Десь пропущено кому чи крапку, — вставив Вовк, — чи поставлено риску замість двох крапок…
— Для мене зрозуміле одне, — заявив Голишев, — ця інформація не повинна потрапити до чужих рук. За будь-яких обставин.
— Але ж, товаришу Голишев, — заперечив Колесников, — якщо Вовк не доїде до Варшави, Богдан Юліанович Мухін точно знатиме, що прапорщик Вовк не та особа, за яку видає себе.
— Завтра можна було б цього сучого сина Мухіна узяти за комір, — пробуркотів Голишев, однак одразу осмикнув сам себе: — Його посадимо, проте не знатимемо, хто працює на них у військовому окрузі. Яка свиня собача зрадила й продалася ворогам… А той шпигун, певно, мав запасний канал зв’язку й спокійнісінько користуватиметься ним.
— Отож!.. — Підвів вгору пальця Колесников. — Аби тільки не програти…
— А чи збагнули ви остаточно, які дані повідомляє шпигун! — знову почервонів Голишев.
— На ніч зупинимось у Новограді-Волинському, — запропонував Колесников. — Вовк піде на явку, бо її господар може чекати на нього. А ми з вами, товаришу Голишев, зборемо військових і ніч почаклуємо над шпигунським листом. Вранці Вовк прийде на пошту — пояснить господареві, що там мас одержати листа від отамана Длугопольського. Причина поважна й перевірці з боку Мухіна не підлягає. Якщо ми дійдемо висновку, що можна їхати за кордон, Вовк одержить пакет — і щасливої дороги. Якщо ні — в листі буде спеціальна інструкція.
— Не бачу іншого виходу, — погодився Голишев.
Наступного ранку Петро довідався з листа, що начальник Новоград-Волинського гарнізону вночі зв’язувався по прямому дроту з командуючим округом: прийняли рішення не чіпати листа й вжити заходів, щоб шпигунська інформація сама собою застаріла — передислокувати деякі частини тощо.
Вовк перейшов кордон у районі Корця і звідти був одразу доставлений у Варшаву. Того ж дня його відвідав у готелі на Маршалковській надпоручник Радловський. Узяв запечатаний пакет і зник на півгодини. Вовк догадувався, куди: перевіряв з експертами вміст пакету. З’явився Радловський веселий, гостинний і щирий. Повів Вовка до ресторану, розщедрився на пляшку старого коньяку. Підпивши, хвалив і Вовка, і Богдана Юліановича, випитував у Петра деталі його біографії і, дізнавшись, що прапорщик був членом Козачої ради, запитав, чи доводилося йому зустрічатися з Бесарабенком.
— Мене призначили заступником начальника центроштабу Козачої ради, — пояснив Вовк, — і я підтримував з Бесарабенком найщільніші контакти.
— Отож… — Похитав головою Радловський. — Трапляється всяке: одному таланить, другий накладає головою. Шкода Бесарабенка, золота людина була, а гарний який — білявий, високий, кремезний…
Вовк не утримався від глузливої посмішки.
— Не треба так примітивно ловити мене на гачок, надпоручнику, — сказав. — Бесарабенко справді був кремезний, проте чорнявий і середнього зросту.
Радловський не знітився.
— А Лозовик? — запитав, уже не криючись. — Ви його не могли не знати…