— Спали? — запитав благодушно. — Заздрю, бо в мене не було й хвилини перепочинку.
У Петра закрався в душу сумнів, що емігрантські справи такі обтяжливі, та не висловив цього припущення: для чого загострювати стосунки з цим вушлим молодиком? Навпаки, з ним слід роззнайомитися і навіть потоваришувати, лише за такої умови зможе принагідно щось витягнути з нього.
— Обідати! — вигукнув Вакар, немов запрошував Петра не до готельного бістро, а в фешенебельний ресторан.
Вовк десь читав, що найкраще годують у Парижі у “Максима” — притулок знаменитих артистів, політичних діячів і грошовитих буржуїв, — удав з себе простака й запитав:
— Поведете до “Максима”?
Микола Платонович зареготав голосно й весело:
— А у вас губа не з лопуцька, — мовив крізь сміх. — Знаєте, скільки коштує обід у “Максима”?
— Звідки ж?
— Без штанів принаймні лишимося.
— А я гадав, похвалюсь Богданові Юліановичу: у ресторані “Максим” нам подавали такі вустриці…
— Вустриць не буде, — категорично заперечив Вакар. — До речі, ви їх пробували?
— Ніколи.
— От і не треба: гидота… Ви, прапорщику, з дворян?
Вовк збагнув, куди гне Микола Платонович, і відповів з гідністю:
— Хіба тільки дворяни мають вишукані смаки?
— Та і я не з дворян, — пояснив Вакар. — І їсти ми будемо з вами, прапорщику, протертий картопляний суп, а на друге біфштекс.
— Я не заперечую проти картопляного супу.
— Зголодніли? Що ж, усі там, у Совпедії, зголодніли… Але ж недавно мене годували в Києві таким борщем!
— Ви були в Києві? — Вакарове зізнання могло бути важливим, хоча натяк на це був у листі Мухіна. Той писав: “відомі вам особи з Тарасівської”. Щоправда, категоричного твердження, що “особи з Тарасівської” персонально спілкувалися з Вакаром, там не було.
— Я був не тільки в Києві, — ствердив Микола Платонович, — а і в Москві.
— Успішно? — обережно поцікавився Вовк.
— Якщо ви в Парижі, то деякий прогрес намічається. До речі, вам відомий вміст пакета?
— Звідки ж? Знаю тільки, що в ньому доповідна про стан повстанського руху на Поліссі, я готував її разом з отаманами.
— Цікаві факти й роздуми, — ствердив Вакар. — І мало узагальнень.
— Бо повстанський рух на Україні згасає. Боєздатні частини збереглися лише на Поліссі.
— Побалакаємо про це за обідом, — сказав Вакар.
Він провів Петра до ресторану через внутрішній перехід, влаштувалися у закуті під лампочкою з шовковим абажуром. Гарсон приніс салат і пляшку терпкого червоного вина, Микола Платонович одразу налив по півкелиха, й вони випили за знайомство та успіхи, бо, як пояснив Вакар, успіхи у їхній справі неминучі й скоро можуть стати навіть вражаючими. Петро, звичайно, не дуже погодився з ним, та не заперечував, навпаки, з задоволенням спорожнив свій келих до кінця. Вино, хоч, мабуть, і дешеве, сподобалося йому, не кажучи вже про салат з креветками. Вовк віддав належне і креветкам, і не ті-кому вже й поганому картопляному супу. Вони допили пляшку вина, й Вакар замовив ще одну до біфштекса. Випили по келиху, й Микола Платонович повідомив, що першу ластівку з Совдепії прийнято на “ура”: стаття друкуватиметься в першому номері журналу. Й багатозначно сказав, що сам Карташов задоволений статтею Толпиги й просить передати йому щире поздоровлення за вдалий дебют у “Нови”.
Петро сказав: Толпигу він не знає і взагалі не хоче втручатися не в свої справи — зараз краще знати якомога менше, йому вистачає знайомства з Мухіним і, взагалі, він збирається повернутися до загону й продовжити активну збройну боротьбу з більшовиками. Бо всілякі жур-пали, статті, засідання, обговорення, листівки тощо не порівняти з наскоком на якесь селище чи місто, і що така акція варта зібрань усіх київських балакунів.