— Центр дії, — сказав голосно і оптимістично. — Недарма ж назвали організацію так: треба діяти!
— Ми створили в Києві також молодіжне відділення організації, — пояснив Вакар, — на яке й покладаємо великі надії. Група розумної, перспективної і діючої молоді. Академічна група Центру дії, очолює її мій колишній гімназичний однокашник Олексій Яковлєв. Тепер він викладач військової школи.
“Невже, — подумав Вовк, — невже все так просто, й ми вже знаємо прізвище клятого шпигуна? Але навряд чи звичайний викладач школи може мати доступ до найсекретнішої військової інформації. І все ж якась нитка від Яковлєва може протягнутися…”
— Яковлєв — прізвище розповсюджене… — сказав. — Був у нас в полку капітан Яковлєв, то, скажу вам, піднімав два пуди однією рукою…
— Мій друг Олекса Яковлєв не має таких достоїнств, — зблиснув очима Вакар. — Проте має інші. Так от, слухайте мене уважно…
“Давай, давай, — подумки підохотив його Вовк, — не було в тебе уважнішого слухача за все життя”.
— Прошу запам’ятати все, що я скажу, — начальницькі нотки з’явилися в голосі Миколи Платоновича. — Я довго розмовляв з Яковлєвим, і він пообіцяв створити в Києві групу академічної молоді для пожвавлення і організації громадських сил, а також дав згоду на висунення з цієї групи представника до майбутньої Київської міської управи. Очевидно, це буде він сам, бо плідно керує групою. За останніми відомостями, група Яковлєва значно зросла, шкода тільки, що Олекса пішов з військової школи, бо міг би створити мобільний і озброєний загін з курсантів.
“Ну-ну, — мало не вирвалося в Петра, — поганої ж ви думки про наших червоних курсантів”.
Але те, що почув далі, примусило його серйозно замислитися:
— У принципі Яковлєв дав згоду на створення військових загонів, — сказав Вакар, — які мають охороняти в Києві порядок після перевороту. Щоправда, Олекса пояснив, що не вважає себе досить компетентним для цієї діяльності, та обіцяв підшукати людину, котра сформує такі загони. Скажу тільки: таку людину вже знайдено й вона активно включилася в роботу.
“Це нам відомо не гірше за вас, — відзначив Вовк. — Звичайно, ти не назвеш прізвище цього шпигуна й зрадника, але ж ще хоч трохи, ну, бодай два слова, хоча б одне…”
— Буду щасливий працювати поруч з такою людиною, — заявив з ентузіазмом.
— Яковлєв вирішить на місці, яку саме ділянку роботи доручити вам, — трохи охолодив його запал Микола Платонович.
Вовк удячно зазирнув Вакарові у вічі й знову наповнив його келих золотистим шампанським, тепер уже твердо знаючи, що розгулявся недаремно.
21
Іван Іванович прив’язав коня, витягнув з бідарки мішок, закинув на плечі й попрямував на Фросину половину. Дочка прала білизну на ганку, а зять сидів на сходах, тримаючи в руках газету: не читав її, а дивився на Фросю. Чомусь Тимченкові зробилося сумно, та подолав роздратування, примусив себе приязно посміхнутися і скинув перед ганком мішок з плечей — підсунув носком чобота зятеві.
— Це вам, — сказав і зняв кашкета, — свіжинки привіз, поласуйте.
Фрося відкинула з чола мокре пасмо волосся, і Іван Іванович розчулено подумав, яку роботящу дочку викохав. Але вирішив також: дурепа. Була б розумнішою, не бруднила б руки в ночвах, на те є служниці: он скільки їх, дівчаток з бердичівських передмість, блукають у пошуках роботи, кланяються Гольдройзові, аби взяв хоча б у посудомийки.
— Якої свіжини? — перепитала Фрося.
Іван Іванович витрусив з мішка просто на траву задню частину барана.
— Поласуйте, — повторив. — Ти, Фросю, завжди смачний плов готувала, може, зробиш, то і я не відмовлюсь.
— Тату! — докірливо протягнула Фрося. — Ну, тату… Ми ж домовлялися… Якось незручно…
— Незручно, дочко, штани через голову натягати, — грубувато пожартував Іван Іванович. — А я для своїх дітей нічого не пошкодую. Де тепер свіжу баранину візьмеш? Навіть для червоних командирів задача, а ми ще можемо…
Сергій все ще сидів, цікаво спостерігаючи за тестем. Певно, він одразу відчув підсвідому Тимченкову неприязнь, бо не називав його “батьком” чи “татом”, як ведеться на Україні, а величав дещо офіційно й відчужено Іваном Івановичем, як стороння людина. І це також не настроювало Тимченка на дружню ноту.
Ось і зараз зять зазирнув Івану Івановичу у вічі й мовив прохально:
— Не треба, ми, як усі, мені ж пайок належить, тож не сидимо голодні.
Видно, Фрося відчула в цих словах чоловіка зародження конфлікту, що назріває,— покинула прання, легко збігла сходинками й схилилася над бараниною.