— Гарний баранчик, — сказала, — добре, буде вам плов, але, тату, не потребуємо таких дорогих подарунків.
“Дорогих? — хотів заперечити Іван Іванович. — Шматок м’яса, я таким м’ясом міг би завалити вас, їжте, на все шиття стачить, все ж ти дочка моя, для кого ж мені стягатися?”
Але тільки глипнув на зятя, й той відступив назад до ганку.
І ще подумав Іван Іванович не без злостивості: хоча ти й полковник, велике цабе й тебе сотні людей слухаються, та справжнім начальством виявилась таки його дочка — сказала лише слово, й здався без бою…
Іван Іванович витягнув пожмаканий носовичок, обтер спітніле чоло, хотів заховати хусточку, та Фрося відібрала:
— Дайте виперу.
Іван Іванович віддав, переступив з ноги на ногу, тепер можна було б податися на свою половину, проте лише думка про порожню кімнату навівала нудьгу, він позорив очима навколо, знайшов табурет і всівся, хоч ніхто й не запрошував.
“А могли б і запросити, — подумав роздратовано. — Бо все від мене: півдому, меблі, пристойний посаг… Та й зараз майже щоденні гостинці…”
Від цієї думки Іван Іванович спітнів, потягнувся по носовик, та згадав, що Фрося відібрала. Обтер чоло просто рукавом і зауважив не без натяку:
— У таку спеку, кажуть люди, рятуватися треба не холодним квасом, а чаєм…
— То я зараз самовар поставлю, — запропонувала Фрося. — Ось тільки доперу…
— Я сам… — Іван Іванович пошукав очима самовар: стоїть там, де й належить, у кутку веранди, молодець дочка, все в неї на місці, а хто виховав? І знову від цієї думки зробилося не приємно, а гірко, наче тебе хтось пограбував серед білого дня.
Іван Іванович розпалив самовар, надів на нього жерстяну трубу й знову вмостився на табуреті.
— А ти, зятю, чайком не побавишся? — запитав у Сергія.
Той скосив на Івана Івановича невдоволене око: гарно їм було з Фросею вдвох, бесіда точилася легка і прозора, начебто ні про що, але сповнена глибокого змісту. І тут з’явився тесть — Сергій розумів, який дорогий він Фросі, та й сам не мав жодних підстав ставитися до Івана Івановича погано, — але прийшов тесть, і розмова сама собою згасла, повисло в повітрі якесь напруження, закортіло піти до покоїв по книжку. Сьогодні привезли з Києва збірку червоного поета Василя Чумака, Сергій уже встиг прочитати кілька віршів, і вони вразили його: пише начебто вже про сьогоднішній день, а відчуваєш революцію.
— Чайком? — перепитав Сергій і хотів одразу відмовитись. Проте згадав: тесть робить для них стільки гарного, от і сьогодні привіз півбарана, і його підсвідома неприязнь до Івана Івановича, либонь, породжена ревнощами до Фросі, а ревнощі, як казав лектор у клубі, пережиток проклятого капіталістичного минулого.
Згадавши все це, Сергій дістав з кишені галіфе срібну цибулину годинника, клацнув кришкою й мовив:
— Маю ще двадцять сім хвилин. За мною заїдуть…
— За півгодини встигнемо. — Іван Іванович потягнувся до годинника, попросив: — Можна глянути?
Сергій відстібнув ланцюжок, подав. Тесть погладив годинник шерехатими пальцями й прочитав:
— “Пауль Буре…” Знаменита фірма… — побавився кришкою і прочитав на ній ще: — “Комеску Сергію Вариводі за хоробрість. Політвідділ п’ятої армії”. Овва! — вигукнув, — маю знаменитого зятя!
— Хіба ви, тату, не знаєте, що Сергія нагороджено орденом Червоного Прапора? — здивувалася Фрося.
Іван Іванович дістав з внутрішньої кишені піджака свого годинника, як дві краплини води схожого на зятів. Погойдав ним на ланцюжку, мовив начебто ні до чого:
— Ось і в мене Пауль Буре, та без напису. А виходить, все діло в написі: хто хоробрий, а хто й боягуз… Де відзначився? — запитав нараз без усілякої паузи.
— Під Перекопом.
— Коли барона Врангеля у Крим виштовхували?
— А потім вже з Криму…
— Отож, — промимрив Іван Іванович, і було незрозуміло, схвалює він цю акцію чи ні. — А тепер ти сам охвіцер і полком командуєш, то скажи мені, що змінилося?
— Невже не ясно? — Очі в Сергія заблищали. — Не офіцер я, а червоний командир, і це велика різниця. Ми захищаємо свободу й Радянську республіку.
— З отаманами тобто воюєте?
— Скоро зліквідуємо банди, й трудящому селянству стане значно легше.
— Це ж чому легше?
— Бо бандити людей мордують, жити спокійно не дають.
— Чув я, якийсь отаман наскочив на Краснопілля, — сказав Іван Іванович, намагаючись бути якомога байдужішим, але торжествуючі нотки все ж прохопилися в нього. — То як ви дозволили це?