— Прогавили, — визнав Сергій. — Полювали на бандитів в іншому місці, ви ж самі казали, що бачили їх під Баранівкою… А вам що, отамани подобаються?
Іван Іванович відвів очі й реготнув.
— Остобісіли, — покахикав. — І працювати заважають. Селяни від них худобу ховають, особливо коней: побачить отаман гарного коня — прощайся. А я так вважаю: коли б отамани коней у селян не відбирали, ви б їх швидше злапали.
— Бандити селян грабують, а ті їх ще прикривають… — поскаржився Сергій. — Якщо б земля під отаманами горіла, вже б забули про них.
— Селяни бояться, — сказав Іван Іванович вагомо, — по селах ще отаманів бояться. Вас — ні, а от перед отаманом коліна трусяться. Бо ви прийшли й пішли, а там — давай зерно, фураж, годуй і напувай, чисті збитки… А не даси — ще й батогів покуштуєш чи кулю між очі… Якби й ви з селянами суворіше, ото покрутилися б, і невідомо, як би все обернулося.
— Ні, — заперечив Сергій, — ми не банди, а Червона Армія, у нас закон і дисципліна.
— Звичайно, воно так, але, кажуть, з вовками жити — до-вовчому вити…
— Помилка, — вигукнув Сергій, — чиста помилка! Куркулі тільки вовками виють, але тепер навіть не всі куркулі за отаманів тягнуть, кому спокійного життя не хочеться? А Радянська влада всім дає жити, тільки працюй…
“Мені не дає…” — Хотів заперечити Іван Іванович, але сперечатися більше не схотів: самовар уже пускав пару, і Фрося, витираючи руки, спускалася з ганку.
— Ви, тату, з Сергієм не сперечайтеся, — докорила, — бо він правду каже і отаманам передиху не дасть. І на що вони сподіваються?
“На таких, як я”, — хотів відповісти Іван Іванович, та лише засопів і піднявся на веранду. Фрося накинула скатертину на стіл, поставила чашки й цукорницю, трохи домашніх коржиків, саме таких, як полюбляв Іван Іванович, і це знову поліпшило йому настрій і на якийсь час примирило навіть із зятем. Налив собі повну чашку чаю, не пошкодувавши заварки, мало не чорного, відкусив ще міцними, хоч і пожовклими від тютюну зубами, цукру, сьорбнув голосно і з задоволенням, бо яке ж чаювання без сьорбання? Щоправда, колись Фрося, мабуть, під впливом поручика Якубовича, зауважила йому за негарні манери, та Іван Іванович не звернув уваги — нехай поручик сам пристосовується до нього. А новий зять сьорбає так само голосно й зі смаком дмухає на гарячий чай.
Раптом уперше якась симпатія виникла в Івана Івановича до зятя. Подумав: зрештою, вони одного коріння, діди ще були кріпаками, щоправда, у його батька та в цього самого вистачило глузду, аби вибитися в люди. Однак і зять, здається, вибився в люди, командир кавполку — це тобі навіть не ваше благородіє, а ваше превосходительство — і він зі своїми грішми ще кілька років тому запобігав перед такими…
Проте, вирішив Іван Іванович, тому й запобігав, що мав мало грошей. Йому б ще років п’ять чи навіть менше, й різні там превосходительства самі б обтиралися в його покоях, кланялись догідливо. Що не кажи, гроші вище над усе, а у червоних свої порядки: сьогодні ти командир кавполку, а завтра біс його зна де… Та й що за командир, коли ніхто перед тобою не тягнеться, й одержуєш такий самий пайок, як усі. Тьху на ваш пайок, жебрацьке існування…
Нарешті й Фрося прилаштувалася за столом, й Івану Івановичу зробилося зовсім добре: зібралася вся сім’я, мир і злагода, дочка дивиться ніжно, зять не приндиться, а що, як приручити його?
Думка майнула й не видалась такою вже й безглуздого: якщо колись превосходительства могли обтиратися, шукаючи його прихильності, то чого б не підім’яти під себе цього жовторотика? То пусте, що має орден і годинник за хоробрість, бачили й генералів з іконостасом на грудях, які запобігали перед Терещенком. Бо Терещенко мав цукроварні, тисячі десятин, а гроші й рахувати ніхто не брався…
Шкода, в нього, принаймні найближчим часом, якщо втримаються червоні, не буде жодного цукрового заводу, та все ж через півроку, якщо повестися з розумом, вистачить, аби купити й перекупити самого Йону Гольдройза. А люди слабкі, й поступово треба приручити цього йоржистого червоного полковника — й не таких обламували.
Ця думка приємно полоскотала серце Іванові Івановичу, й він зовсім іншими очима подивився на зятя: здається, гарний, навіть вродливий, недарма Фрося втратила розум.
Перевів погляд на дочку: у ще вологій від прання кофтині, а красуня, його рідна кровинка, дочка…
Що ж, певно, він вчинить правильно, змінивши ставлення до зятя. Якщо більшовики втримаються, зять завжди на крутому повороті допоможе та врятує — треба тільки виховати його, дати відчути спокуси красивого життя, затягнути поступово, не поспішаючи, не перегинаючи палицю, а там уже й сам червоний командир буль-буль…