У відповідь здійнявся такий галас, що до Тіріана долетіли навіть окремі слова.
– Аслане! Аслане! Аслане! – заволав натовп на всі звірячі голоси. – Мов хоч слово! Скажи нам щось втішне! Заспокой нас! Не гнівайся! Пробач!
Від ясена, до якого його приторочили остраханці, Тіріан як не придивлявся, а розгледіти, що воно там таке на чотирьох ногах стоїть перед сараєм, не вдавалося. От у чому можна було бути певним, то це те, що воно рухається, воно жовте, велике й волохате. Тіріан ніколи в житті не бачив Великого Лева. Ніколи в житті не бачив він і звичайного лева. Тому беззаперечно стверджувати, що та примара у світлі багаття – не Аслан, він би не наважився. Та з іншого боку, як та примара могла бути Асланом, коли вона ледь-ледь пересувала ноги та мовчала, немов води в рота набрала.
Ще хвилину король вагався, вірити чи не вірити очам своїм, аж раптом в голові промайнула страшна думка. Він згадав, як Круть намагався переконати всіх і кожного, буцімто Аслан і Таш одне й те саме, і зрозумів: він свідок великої Омани!
Тим часом мавпа нахилила голову до блідої примари, начебто прислухаючись до височайших вказівок, що їх повелитель нашіптує їй на вухо, потім бовкнула щось до натовпу, і натовп знову заволав. По тому жовта бліда постать на кволих ногах розвернулася та мовчки пошкандибала – інакше і не скажеш! – назад у хлів… Мавпа швиденько зачинила двері. Одразу ж хтось, мабуть, хлюпнув у багаття води, бо воно згасло зненацька так само, як і запалало, – либонь, і розпалювали багаття саме для цієї вистави. Тіріан знову лишився на самоті в холодній темряві ночі.
Мимоволі він почав пригадувати все, що йому було відомо про колишніх королів Нарнії – тих, хто правив країною задовго до нього у славетну давнину, і дійшов висновку, що жоден із них – принаймні так здавалося йому – ніколи не переживав такі часи, як він.
Він пригадав навіть історію прапрадіда свого прапрапрадіда короля Ріліана, як того викрала підступна чаклунка, коли він був ще зеленим парубком, та як довгі роки тримала його у непроглядних печерах підземного королівства, що залягало під землею, тобто під землями суворих північних велетнів, – то й то, у якій, здавалося б, безвиході був його пращур, а врешті-решт з невідомих країв, що були десь по той бік Ліхтарної пустки, далеко-далеко за межами Нарнії, прийшли йому на допомогу двоє невідомих, але дуже кмітливих дітлахів, які здолали злі чари та витягли його з підзем’я на білий світ, і повернувся той додому живий і здоровий, а потім ще й правив країною довго та щасливо.
– Ех, не те, що я, – зітхнув про себе Тіріан.
З Ріліана думки його перекинулися на ще давнішу історію – історію Ріліанового батька, Каспіана Мореплавця; як той змушений був тікати від свого дядька, самозваного короля Міраза, який будь-що хотів позбутися свого небожа, та переховувався у гномів, аж поки не зібрав військо та не викинув заморців із Нарнії. Ця історія теж мала щасливий кінець, бо знов-таки, у лиху годину на допомогу йому прийшли діти, які теж з’явилися в Нарнії з-поза меж цього світу; а було їх навіть не двоє, а четверо, і всі вони брали участь у великій битві, де вирішувалася доля Нарнії. Каспіан тоді посів законний трон свого батька.
– Але те було дуже й дуже давно, – зупинив себе Тіріан. – Нині такі дива вже, либонь, не трапляються.
Та обірвати спогади було не так просто. Він пригадав – недарма він гарно вивчав історію, коли був ще маленьким хлопчиком, – що саме ті четверо дітлахів, які допомогли Каспіану здобути перемогу над грізним Міразом, за тисячоліття до того вже бували в Нарнії; і тоді вони вчинили таке, про що нарнійці згадуватимуть доти, доки існує Нарнія. Бо здолали вони не когось там, а Велику Чаклунку, що наслала на землю віковічну зиму, а з дітьми на землю прийшла весна. Потім вони посіли трон у Кейр-Паравелі. Їхнє правління потім назвали золотою добою Нарнії… Дивно те, що в ті часи Аслан теж з’являвся у землі нарнійській частіше, ніж тепер, коли його допомога конче потрібна.