– Не чіпайте мене, – встиг пискнути Круть, проте сів досить прямо, услід за чим заговорив набагато голосніше, звертаючись до натовпу.
– О, вислухайте мене, всі ви, хто зібрався тут! Бо сталося дещо жахливе! Сталося те, для чого і слів не віднайти! Сталося нечуване в історії Нарнії! І тепер Аслан…
– «Ташлан», бовдур! – шикнув пильний таркаан Рішда.
– «Ташлан-бовдур», – швидко виправився Круть, – гнівиться на нас!
Над натовпом нависла сувора мовчанка: які ж іще напасті чатують на нещасну звірину? Маленький загін по той бік багаття затамував дух: що то воно буде?
– Авжеж, – оголосив Круть, – у цю саму хвилину, коли Великий і Жахливий сам перебуває серед нас – у цьому самому стійлі, тобто хліві, позаду мене, якийсь злонравний звір насмілився здійснити те, що нікому з вас у найстрашнішому сні й примаритися б не могло, і на думку б не спало, навіть якби Великий і Жахливий був не тут, а за тисячу тисяч днів путі, далеко-далеко звідси! Так от, той самий звірюка – іншого слова і не добереш – начепив на себе лев’ячу шкуру і тепер гуляє-розгулює лісами, удаючи із себе Аслана!
На якусь мить Джил здалося, що Круть збожеволів. Невже він і справді зібрався розповісти звірам всю правду? А рядами вже пронісся подув жаху й гніву і пролунав грізний рев.
– Гр-р-р, – ширилися над натовпом ревіння та гарчання. – Де він? Хто він? От я йому попсую шкуру кігтями та іклами!
– Помічений він був учора ввечері, – намагаючись перекричати натовп, заверещав Круть. – Та підлий боягуз утік! А звати його – Ослюк! Він і є осел ослом, жалюгідний ослючишко. Але якщо ви побачите цього осла…
– Гр-р-р, – пролунав грізний рик. – Нехай тільки попадеться до нас у лапи! Ми вже спустимо з нього чужу шкуру.
Джил кинула погляд на короля. Від несподіванки той і рота роззявив. На обличчі його читалася розгубленість. Тільки тут Джил і сама усвідомила всю глибину найпідлішої підступності. Підмішуючи ложку правди в бочку брехні у всіх на очах, ворог зумів надати зухвалій брехні правдоподібності. Який сенс виступати вперед і переконувати когось: «А чи знаєте, тут дехто начепив на бідного ослика лев’ячу шкуру, щоб обдурити вас, звірі?!» На це Круть сам перший скаже: «А я що казав!» І який сенс тепер виводити ослика в сіромашній лев’ячій шкурі? Зопалу його могли й самого роздерти на шматки з шкурою разом!
– От так от – замість ходового вітру в наших вітрилах в обличчя нам дмухнув зустрічний, – видихнув Юстас.
– Ґрунт зслизає під ногами, – прошепотів Тіріан.
– Яке підла підступність! – сказав Поґін. – Готовий заприсягтися, все це каверзні підступи Рудого.
Розділ 10
Кому ввійти у хлів
Тут Джил відчула, ніби щось лоскоче їй вухо. Виявилося – єдиноріг: з усіх своїх кінських сил той норовив, не зриваючись на іржання, їй щось прошепотіти. Прислухавшись, вона мовчки кивнула й навшпиньки стала пробиратися назад, туди, де смиренно стояв ослюк Верть. Там вона потай обрізала ремінці, що тримали на ослиному горбу лев’ячу шкуру. Ох, пізнав би ослик почім ківш лиха, якби втрапив на очі в тому непоказному вигляді після тієї обмови, що на нього звів Круть! Добре б ще відтягти цю шкуру кудись подалі, геть з-перед очей, але для Джил то було вже непосильне завдання. Єдине, що їй вдалося, – це заштовхати шкуру щонайглибше в густий чагарник. Потім вона подала віслюку знак – йти за нею, і вони вже разом повернулися до решти.
Тим часом Круть продовжував свою промову.
– Після того як сталося це облудне святотатство, Аслан, кхм… кхм, Ташлан розлютувався вже не на жарт. Надто вже, каже, був він добрий до всілякого звіра, коли з’являвся тут мало не щоночі, щоб найдрібніший звір на власні очі міг мордозріти його! Так от, відтепер він з’являтися не стане! Дочекалися?!
І виття, і нявкіт, і виск, і кувікання, і рохкання прокотилися луною у відповідь на його слова. Та неждано-негадано серед жалібного хору неструнких голосів пролунав гримкий регіт.
– Ви лиш послухайте, що верзе ця мавпочка! – перекриваючи багатоголосся, долинув нарешті розумний голос. – А ви й вуха розвісили! Але ж ми то знаємо, чого ваш вождь, над всіма мавпами мавпа, не хоче виводити до нас дорогоцінного Аслана! А ось чого: його там немає! Немає, як і не було. А були недотепний осел та стара лев’яча шкура, яку ваш господар сам і примавпував бідоласі на горба! А отепер шкура хтозна-де подівалася, от він і не знає, як тут йому бути!