У відчаї Тіріан подивився навколо. Кілька нарнійців стояли пліч-о-пліч з остраханцями – чи то через відступництво, чи то з несвідомого страху перед «Ташланом». Інші так само мовчки сиділи, дивлячись на боротьбу з боку і не бажаючи приймати чиюсь сторону. Хай там як, а тварин на галявині було набагато менше, ніж спочатку, – ймовірно, були й такі, хто бочком-бочком давно вже накивав лапами з поля бою.
– Бум-бум, бу-бу-бум, – рокотав зловісно барабан. Однак тепер до того звуку домішалися й інші.
– Іу! – мовив Діамант.
– Глянь! – мовив Гострозір. І за мить усі інші зрозуміли, що це були за звуки. Тупотіння копит, гордовитий нахил голови, гриви, що розвіваються на вітрі, широко розкриті від бігу ніздрі – з десяток розумних коней мчали табуном у бік пагорба. Що ж, гризуни і лускунчики свою справу зробили.
Гном на ім’я Поґін, та й діти теж, у захваті роти порозтуляли, аби вітати їх, але вітальний крик так і завмер у горлі. Раптово повітря наповнилося співом луків і свистом стріл. То стріляли гноми – Джил так і застигла з розтуленим ротом у німому крику, не вірячи очам своїм – гноми стріляли в коней. Вони здавна вважалися добрими лучниками. Тепер один кінь за іншим, ніби спіткнувшись на льоту, сторч головами падали на землю. Жодне з цих благородних створінь так і не дісталося до пагорба, де стояв король.
– Віроломні свині! – пронизливо кричав до гномів Юстас, пританцьовуючи на місці в безсилій люті. – Миршаві чудовиська!
– Дозвольте мені, сір, – пригнічено мовив Діамант, – кинутися з ними в бій і нанизати з десяток зрадників на свого рога?
– Кріпись, Діаманте, – відмовив Тіріан. – А ти, серце моє (ці слова вже зверталися до Джил), якщо тобі потрібно поплакати, поплач. Лише відвернися, аби ніхто не бачив твоїх сліз, і стеж, щоб не намокла тятива. І уникай лайливих слів, Юстасе, бо лайка – це діло кухарок. На полі бою за воїна говорить не лихе слово, а славна справа. Мова дана лицарю для слів поштивих, а для війни йому дано меч.
А гноми вже обсипали Юстаса градом глузувань та глумів:
– Не чекав, хлопчиську? Думав, ми за них? Розігнався, як же! Навіщо нам розумні коні – нам вони ні до чого! І не потрібна нам ваша перемога! Нам взагалі не потрібно, щоб хтось із вас переміг! Нас не підманиш! Гноми – за гномів!
Тим часом таркаан Рішда наставляв своїх воїнів на новий штурм: можливо, він уже пошкодував, що не послав у бій усіх з першої спроби. Барабани гуркотали без упину. І тут, собі на жах, Тіріан і його друзі розрізнили на віддалі гуркіт барабанів у відповідь. Це означало лише одне: заклик Рішди був почутий і тепер на допомогу до нього поспішає новий загін остраханців. Надія покинули Тіріана, і тільки заради товаришів він і далі робив вигляд, ніби нічого страшного й не сталося.
– Слухайте, – сказав він буденним голосом, – треба йти в атаку негайно, поки ці нечестивці не схаменулися й не дочекалися підкріплення.
– Одумайтеся, сір, – вигукнув Поґін, – тут, у нас у тилу, є хоча б дерев’яна стіна, що прикриває нам спину, а там – ми як на долоні: як візьмуть нас у кільце – хоч мечами січи, хоч у полон бери.
– Я би перший учинив за твоєю радою, гноме, – так само спокійно відповів Тіріан, – якби не був очевидним мені їхній задум: загнати нас у хлів. Виходить, чим далі ми від входу, тим краще для нас самих.
– Король правильно каже, – втрутився Гострозір, – швидше геть від проклятого місця, далі від чудовиська, що там живе.
– Хай буде так, – кивнув Юстас, – не знаю, як у вас, а у мене мурашки по спині від цього сараю.
– Вирішено, – сказав Тіріан, – а тепер наведи оком наліво. У темряві ти побачиш скелю, що відкидає відсвіти багаття. Коли ми виступимо, юна пані хай встане по ліву руку і пускає стріли якомога швидше по перших лавах, а ти, Гострозоре, налітай на них справа. Коли ми зблизимося настільки, що стріли можуть влучати і в нас, тоді відійдеш до скелі, Джил, і чекатимеш нас там. Усім іншим, хто буде в рукопашній, мій наказ: відкритими тримаєте вуха. Коли ми не повернемо їх навтікача у нашому першому натиску, то тому вже не бути, бо числом нас менше. Тож коли почуєте мій клич «Назад!», відступайте, але не сюди, а до білої скелі, де чекатиме на нас Джил. Якщо ми туди проб’ємося, то зможемо перевести дух і знатимемо, що за спиною є захист. Ну, Джил, тепер твоя черга!
Відчуваючи себе зовсім самотньою, Джил відбігла кроків на десять, відвела праву ногу назад і вклала стрілу в тятиву. Та пальці її сильно тремтіли. «Не на часі», – встигла шпигнути думка.