Тіріан хотів був розповісти, що він не хто інший, як Тіріан, король Нарнії, і що Нарнії вкрай потрібна їхня допомога, та жодного слова не зірвалося з його вуст. Тоді він спробував теж саме прокричати, та (як воно буває уві сні, і в мене теж було) хоч як кричи – тебе не чують.
Він побачив, що хлопець, який звернувся до нього, підвівся на ноги.
– Тінь ти чи примара, чи будь-хто, – мовив він, заглядаючи Тіріану просто в очі, – іменем Аслановим заклинаю тебе: відповідай мені, бо я маю знати все. Я король Пітер.
Раптом кімната попливла перед очима Тіріана. Голоси – тепер усі семеро щось казали разом – почали віддалятися, і він чув лише окремі слова:
– Дивись! Він розчиняється в повітрі… Він тане… Зникає… Зник…
Тіріан розчахнув очі. Руки й ноги в нього вже зовсім заклякли, від холоднечі зуб на зуб не скочив, а він так само стояв, прив’язаний до старого ясена. Ліс потроху наповнювався блідим розмитим світлом, що передує світанку, одяг короля просяк вранішньою росою – починався новий день.
Це було гірке пробудження. Гіршого пробудження в його житті ще не було.
Розділ 5
Як до короля прийшла допомога
Страждання тривали недовго. Майже одразу почувся удар, потім ще один, і за мить перед ним стояли двоє дітей. Він точно знав, що вони з’явилися не з-за дерева, до якого він був прив’язаний, бо він почув би. Насправді, вони взялися нізвідки. Він одразу ж відзначив, що вони були одягнені у таку ж саму дивну неяскраву одежу, як і люди з його сну; одразу зрозумів він і те, що перед ним стояли наймолодші з тих сімох – хлопчик та дівчинка.
– Ох, – сказав хлопчик, – аж дух захопило! Мені навіть здалося…
– Скоріш розв’яжи його, – урвала його дівчинка, – поговоримо потім. – А тоді додала, повернувшись до Тіріана: – Вибачте, що так довго. Прийшли, щойно змогли.
Поки вона це казала, хлопчик витягнув із кишені ножа та поспіхом зрізав з короля пута – надто швидко. У короля настільки заніміло тіло, що, коли останню мотузку було зрізано, він завалився вперед на коліна та руки. Лише добряче розтерши ноги, він зміг підвестися.
– То були ви, – почала дівчинка, – то ви з’явилися до нас, коли ми вечеряли? Десь тиждень тому?
– Тиждень, добра дівчино? – здивувався Тіріан. – Із тієї пори й десяти хвилин не минуло.
– Звичайна плутанина з часом, Поул, – пояснив хлопчик.
– Я пригадую, – сказав Тіріан, – про це оповідалося у старих казках. Час у вашій дивній країні пливе не так, як у нас. До речі, уже час забиратися звідсіля, бо мої вороги близько. Чи підете ви зі мною?
– Звичайно, – відповіла дівчина. – Ми тут, аби допомогти вам.
Тіріан підвівся і повів їх униз пагорбом, на південь від хліва. Він уже знав, куди їм податися, але спершу потрібно було добратися до каменів, де вони не залишили б слідів, та перетнути річку, аби відбити будь-який запах. Добру годину вони обережно пробиралися кам’яними засадами та переходили вбрід річки, і весь цей час було не до балачок – не вистачало подиху. Але Тіріан ні-ні, а й зиркав на своїх супутників. Якось дивно і водночас ніяково було Тіріану йти поряд зі створіннями з іншого світу, але тепер і старі історії здавалися більш правдивими, аніж будь-коли… Ніби от-от могло трапитися що завгодно.
– Тепер, – сказав Тіріан, коли вони опинилися на краю маленької долини, яку з обох боків обступали березові гаї, – ми у відносній безпеці від тих лиходіїв і можемо йти повільніше.
Зійшло сонце, усюди блищала роса і співали пташки.
– Здається, не завадило б і щось перехопити. Ми-то з Поул уже поснідали, а от вам, сір, саме час, – зауважив хлопчик.
Тіріан замислився був над тим, що ж означає те «перехопити», але коли хлопчик відкрив опуклий ранець і витягнув звідтіля засмальцьований м’який пакунок, усе стало зрозуміло. Король зголоднів, мов звір, хоча й до цієї миті зовсім того не помічав. У пакунку знайшлися два сендвичі з яйцем, два с сиром та два з якоюсь пастою. Якби не голод, останні два Тіріан і до рота не взяв би, бо в Нарнії таке не їсть ніхто. Поки він доїдав останній сендвич, вони дійшли до низу долини і знайшли моховий стрімчак, з якого било маленьке піняве джерельце. Усі троє зупинилися, аби напитися і збризнути розпалені обличчя.
– Саме час, – сказала дівчина, відкидаючи з лоба мокре волосся, – тобі розповісти нам хто ти такий, чому був прив’язаний і що тут взагалі коїться.