– Я, сір? – почувся голос віслюка. – Мені, звичайно, дуже шкода за те, що я накоїв. Але облизян казав, що то Аслан хоче, аби я напнув на себе ту шкуру, а я гадав, що йому видніше, адже він набагато розумніший за мене. Я тільки робив те, що мені веліли. І зовсім несолодко мені прийшлося тут, у хліву. Я навіть не знаю, що коїлося там, за його межами, бо мене випускали назовні лише іноді, на кілька хвилин і тільки уночі. А іноді вони забували навіть мене напоїти.
– Сір, – втрутився Діамант, – гноми підходять ближче. Чи бажаємо ми із ними зустрітися?
Тіріан розмірковував зо хвилину, а потім зненацька голосно розсміявся. Після цього він заговорив, але вже не шепотом:
– Клянуся гривою Лева! – вигукнув він. – Щось у мене зовсім клепки розсохлися. Чи бажаємо ми зустрітися із ними? Звичайно, ми із ними зустрінемося! Ми тепер із ким завгодно можемо зустрітися! У нас є віслюк, якого ми можемо їм пред’явити. Нехай бачать, чому вони поклонялися та чого боялися. Ми покажемо їм, у чому полягав задум облизяна. Таємниця його вже не є таємницею, що геть усе міняє. Завтра облизян бовтатиметься на найвищому дереві в Нарнії. Годі переховуватися, шепотітися та ховатися. Де ці чесні гноми? У нас для них є гарна новина!
Після довгих годин шепотіння слова, вимовлені нормальним голосом, мають просто таки живодайну силу. Усі зненацька загомоніли, засміялися; навіть Верть підвів голову та зробив те, чого Круть не дозволяв йому робити вже давно, – видав своє улюблене: «Іа-іа-іа!» Невеличкий загін друзів попрямував назустріч барабанним дрібушкам, що ставали все голоснішими, і невдовзі попереду заграло світло смолоскипів. Вони йшли по одному із тих неходжених шляхів (в Англії ніхто б його і за шлях не вважав би), що пролягають через Ліхтарну пустку. Назустріч їм крокувало десь із тридцять гномів, кожен із лопатою чи сапою за спиною. У голові колони виступали двоє озброєних остраханців, а ще двоє замикали тил.
– Стійте! – гримнув Тіріан, виходячи на дорогу. – Стійте, солдати! Куди та за чиїм наказом ведете ви цих нарнійських гномів?
Розділ 7
Здебільшого про гномів
Побачивши мандрівників та прийнявши Тіріана за таркаана чи великого лорда, що подорожує із двома озброєними пажами, остраханські воїни в голові колони негайно зупинилися та підняли списи у вітанні.
– О, мій пане! – звернувся до Тіріана один із них. – Ми ведемо цих куцаків до Остраханства, працювати в копальнях тісрока, нехай будуть вічними його літа!
– Ташем присягаюся, покірності їм не позичати, – зазначив Тіріан і зненацька розвернувся обличчям до гномів. Приблизно кожен шостий із них тримав перед собою смолоскипа, тож в мерехтливому світлі вогню він мав змогу роздивитись їх бородаті обличчя: всі вони дивилися на нього понуро та зацьковано.
– Гноми, гноми, хіба ж то була велика битва і тісрок захопив ваші землі війною, – грізно запитав він, – що ви вирішили спокійнісінько вмерти в соляних шахтах Паграану?
Двоє солдатів злобливо зиркнули на нього, а гноми як один почали виправдовуватися:
– Наказ Аслана! Так наказав Аслан. Він продав нас. Як можемо ми йому перечити?
– Тісрок, авжеж! – докинув хтось із бороданів і сплюнув із ненавистю. – Хотів би я подивитися на ті немічні спроби!
– Ану, цить, лайдаки! – обірвав їх старший солдат.
– Дивиться! – вимовив Тіріан, витягуючи Вертя на світло. – Ось він, ваш Аслан! Справжнього ж Аслана в Нарнії й взагалі не було. Усіх вас надурив Круть. Ось кого він виводив зі стайні, аби збивати вас із пантелику. Подивіться лишень на нього!
Гномам уже доводилося бачити псевдо-Аслана, але можливості роздивитися його як слід у них ніколи не було, тож зараз їм достатньо було лише миті, аби вони почали запитувати один в одного, як взагалі вони могли так одуритися. Ще за часів Вертевого ув’язнення у хліві напнута на нього левова шкура позатиралася і втратила охайність, а після прогулянки по нічному лісу вона й взагалі стала кривою та пошарпаною: більша частина костюму збилася на одне плече, а косо посаджена голова чомусь злізла назад, тож тепер будь-хто міг побачити лагідне та трохи дурнувате обличчя віслюка, що визирало зі всього цього мотлоху. У куточку рота в нього стирчала травичка, яку він пощипував з того самого часу, як його взяли із собою, увесь час мимрячи:
– То не моя провина, я не зовсім розумний і ніколи нічого такого не стверджував.