Якусь мить гноми, роззявивши роти, розглядали віслюка, доки один із солдатів різко не спитав:
– Чи ви при своєму глузді, мій пане? Що ви робите з цими рабами?!
А інший з підозрою додав:
– І хто ви взагалі такі?
Жоден спис уже не салютував – обидва були опущенні та готові до бою…
– Кажіть пароль! – гаркнув остраханський командир.
– Ось мій пароль… – відповів король та стрімко оголив меча. – Світло приходить, виявляючи неправду. А тепер стережися, негіднику, бо перед тобою Тіріан, король нарнійський!
Мов блискавка налетів він на остраханського командира. Юстас, що витяг свого меча одночасно із королем, відчайдушно кинувся на іншого солдата: обличчя його зовсім зблідло, але ми не будемо його за це корити. До того ж він мав неабияку вдачу, що іноді приписують новачкам, бо з голови в нього геть повилітали усі ті уроки, які нещодавно втовкмачував йому в голову Тіріан, і він бився, мов дикун (можливо, навіть із заплющеними очами), коли несподівано виявив, на превеликий свій подив, що його остраханський супротивник лежить бездиханний коло його ніг. Попри відчуття значного полегшення йому на мить стало по-справжньому моторошно. Січа короля із його ворогом тривала зовсім недовго, і за кілька митей супротивник його теж пав, а сам Тіріан закричав Юстасу: «Десь неподалік іще двоє! Бережися!»
Але гноми вже розібралися із двома іншими остраханцями. Більше ворогів поблизу не було.
– Ну й удар у тебе, Юстасе, ого-го! – вигукував Тіріан, плескаючи хлопчика по спині. – Гноми, відтепер ви вільні! Завтра я вестиму вас у бій за визволення Нарнії. Тричі ура Аслану!
Але те, що за цим сталося, і справді нагадувало якесь жалюгідне видовище. Декілька гномів (приблизно зо п’ять) зробили якісь слабкі спроби, але одразу ж припинили. Деякі інші щось понуро прогарчали. Більшість не видало ані звуку.
– Вони що, не второпали, чи що? – нетерпляче мовила Джил. – Що це з вами, гноми? Чи ви не чуєте, що вам каже король? Усе скінчено. Круть більше не правитиме Нарнією. Усі зможуть повернутися до звичайного життя. Ви знову зможете радіти та розважатися. Хіба ви не щасливі?
Після хвилинної паузи не дуже привабливий гном із чорним, мов сажа, волоссям та бородою звернувся до неї:
– А ви хто така будете, хм, дівчино?
– Я Джил, – відповіла вона. – Та сама Джил, яка врятувала від закляття короля Ріліана, а це Юстас, він теж був зі мною – за волею Аслана через стільки століть ми повернулися з іншого світу.
Гноми з посмішкою перезирнулись, та посмішки ті були зовсім не веселими – в них проглядалося щось глузливе.
– Що ж… – нарешті вимовив чорний гном, якого звали Гріфл, – не знаю, як мої хлопці, а я вже достатньо наслухався про того Аслана – на все життя вистачить!
Почувши це, решта гномів одразу забурмотіли.
– Точно, точно! – забуркотіли інші гноми. – Квіти-квітучі-квіточки…
– Що ви таке верзете? – не зрозумів Тіріан. Він не зблід під час бою, а від їхніх слів аж пополотнів. Подумки він чекав від цієї миті чогось чарівного, а виходило все мов у дурному сні.
– Ти мабуть вважаєш, що ми глузд втратили? Літають бджілки та ростуть квітки в мозку, так ти вважаєш?! – сердито заголосив Гріфл. – Нас уже раз жорстоко надурили, і ти гадаєш, що й тепер кругом пальця нас обкрутиш? Ти що, не розумієш, що нам твої історії про Аслана аж ніяк не потрібні? Подивіться лиш на нього! Якийсь старий ішак із довжезними вухами!
– О, небо, ви зводите мене з розуму! – терпляче промовив Тіріан. – Ніхто з нас і не казав, що це справжній Аслан! Це той, кого Круть видавав за нього. Розумієте ви чи ні?
– Я так зрозумів, що ви лише пропонуєте кращу імітацію! – злісно вигукнув Гріфл. – Дякуємо, але нам цього не потрібно. Нас уже досить дурили, більше ми дурнями бути не хочемо.
– Я вас і не обманюю! – втрачаючи терпіння, сердито гаркнув Тіріан. – Я служу справжньому Аслану.
– І де він? Хто він? Покажи-но його нам! – вимовили декілька гномів.
– Вважаєте, я його із собою в кишені тягаю, дудлики? – Тіріан втрачав терпець. – Хто я такий, аби вказувати Аслану, коли йому з’являтися? Він не той лев, якого можна приручити!
І тільки коли ці слова злетіли з його вуст, він зрозумів, якої припустився помилки. Гноми всі як один почали глумливо виспівувати не його останні слова: «Не той лев, якого можна приручити, не той лев, якого можна приручити», – а повторювати фразу: «Не ручний лев, не ручний лев», – глумливо її виспівуючи. Один із них кивнув: