– Атож, – сказав на це Гострозір самому собі, – так от, значить, яким чином хоче він заслужити прощення Таша за свою невіру!
Ворожа лінія – близько половини сил таркаана Рішди – уже висунулася вперед, не залишаючи Тіріану часу на розгорнуті накази.
– На лівий фланг, Джил; стріляй і не давай їм зблизитися! Вепр і ведмідь – її прикривають. Поґін – по ліву руку, Юстас – по праву. Діаманте, візьми праве крило; Вертю, підтримай його копитами. Злетівши над їхніми лавами, Гострозоре, вражай їх дзьобом та пазурами! Пси у нас у тилу; вступайте в бій, коли дійде до рукопашної. І нехай допоможе нам Аслан!
Юстас відчув, як відчайдушно калатає його серце; щосили він намагався вгамувати серцебиття й відчути приплив сміливості. Досі (попри давні пригоди, коли йому привелося зустрітися і з драконом, і з морським змієм) не відчував він такого холоду в жилах, як при вигляді цієї шереги смаглолицих воїнів з палахтючими поглядами. Їх було п’ятнадцять остраханців, а з ними розумний бугай, лис Вертун та сатир Козлоніг. І раптом – тинь-тинь! – звідкись зліва почувся спів тятиви – і один з остраханців розпростерся у траві, потім знову почулося – тинь! – й слідом за ним повалився сатир.
– Так тримати, дочко моя! – долинув вигук Тіріана, а потім все змішалося – ворог перейшов урукопашну. Навіть якби його попросили, Юстас навряд чи зміг би згадати, що ж відбулося протягом наступних двох хвилин – дуже вже все нагадувало марення в нестямі, коли температура підстрибує аж до сорока. У такому стані Юстасу почувся далекий голос таркаана Рішди, звернений до своєї раті:
– Відхід! Перебудувати лави!
Тут Юстас озирнувся і побачив, що остраханці поспіхом відступають. Та далеко не всі. Двоє лежали пробиті рогом Діаманта, один – загинув від меча Тіріана. Під самими ногами Юстаса валявся лис, і Юстас у подиві питав себе, невже це він, Юстас, заколов його? Не встав і бугай, якого зупинила стріла Джил, пущена прямо в око, а потім поклали ікла вепра, встромлені прямо в бік. Але були і втрати серед своїх. Троє псів не відгукнулися на поклик, а четвертий шкутильгав на трьох лапах і скавчав. Ведмідь ще ворушився, не встаючи з землі, потім пробурмотів щось на кшталт: «Не охопити мені розумом…» – своєю гортанною ведмежою говіркою, опустив голову на траву і безжурно, як дитина відходить до сну, затих.
Що ж, перша атака була і справді відбита. Та Юстасу, як виявилося, було не до того, щоб відчувати радість від перемоги. Його надто мучила спрага, а крім цього, неабияк нила рука.
Коли остраханці відходили до свого воєначальника, гноми обсипали їх градом глузувань.
– Дістали на горіхи, смаглолиці? – улюлюкали вони. – Не сподобалось? Чому б вашому великому таркаану самому не скуштувати нарнійських стріл, замість того щоб посилати під них вас? Бідні смаглолиці!
– Гноми, – кричав сам Тіріан, – ставайте на наш бік. У нас махають мечами, а не плескають язиком! Ви добрі воїни і ще можете послужити Нарнії! Повертайтеся під наші знамена!
– Де там! – пирхали у відповідь гноми. – Багато на себе берете! Що вони – що ви! Досить із нас королів! Гноми служать лише гномам!
І знову пролунав гуркіт барабана: цього разу вже не гномового барабанчика, а великого, обтягнутого воловою шкірою остраханського барабана. Важкий стугін його – «бум-бум, бу-бу-бум» – наповнив серця дітей ненавистю з першого ж звуку. Та їхні почуття були б ще сильніше, якби вони знали, що ці звуки означають. Це знав Тіріан. Такі дрібушечки означали, що поблизу є й інші остраханці і тепер таркаан Рішда закликає їх на допомогу. Тіріан і Діамант із розумінням невесело переглянулися. Надія на перемогу в нічній сутичці ледь зажевріла і швидко згасла: з підходом підмоги до ворога можна було вважати, що все скінчилося.
У відчаї Тіріан подивився навколо. Кілька нарнійців стояли пліч-о-пліч з остраханцями – чи то через відступництво, чи то з несвідомого страху перед «Ташланом». Інші так само мовчки сиділи, дивлячись на боротьбу з боку і не бажаючи приймати чиюсь сторону. Хай там як, а тварин на галявині було набагато менше, ніж спочатку, – ймовірно, були й такі, хто бочком-бочком давно вже накивав лапами з поля бою.
– Бум-бум, бу-бу-бум, – рокотав зловісно барабан. Однак тепер до того звуку домішалися й інші.
– Іу! – мовив Діамант.
– Глянь! – мовив Гострозір. І за мить усі інші зрозуміли, що це були за звуки. Тупотіння копит, гордовитий нахил голови, гриви, що розвіваються на вітрі, широко розкриті від бігу ніздрі – з десяток розумних коней мчали табуном у бік пагорба. Що ж, гризуни і лускунчики свою справу зробили.