— Ахмед Захір Шах, — прочитав з першого узятого в секретарки паспорта урядовець. Та провів поглядом по всіх Ахмедах, вишикуваних у довгу шеренгу.
Вручення паспортів нагадало мені вручення атестатів зрілості в радянській школі.
— Миколо! — гукнув я неголосно до віце-прем’єра, який вмовив мене прилетіти на цю церемонію.
— Слухаю, пане президенте!
— Хто писав слова?
— Співак наш, Василь Казанський. Народний артист України.
— А тобі не здається, що в нас багато хто займається не своїми справами? Чому співак повинен писати текст державної клятви?
— Бо він справжній патріот і дуже хотів зробити свій внесок...
— Зачекай, Миколо, патріот — це професія?
— Ні.
— Поклик?
— Ні. Це стан душі, це коли людина вболіва...
— Годі. Щоб цей текст звучав сьогодні вперше й востаннє! Зрозумів? Або пиши сам, або знайди патріота серед письменників!
Віце-прем’єр важко зітхнув, але залишився стояти поруч. А я перевів погляд на палаючі букети тоненьких свічечок. Аромат воску приємно пестив ніздрі. Церковний спів линув під купол храму і звідти опускався невагомим золотим дощем.
Я знову повернувся до віце-прем’єра.
— А архієпископ не проти того, щоб видавати у храмі паспорти іновірцям?
— Вони прийняли хрещення, це ж була одна з умов українського громадянства.
— А які там ще були умови?
— Складання іспитів з української мови й написання українською своєї біографії.
— А хто підписував цей указ?
— Ви! Я відправляв його вам, а мені вже повернули з підписом...
— Передаси його мені почитати! Один з нас на час його підписання був хворий...
— Це ж ви, — щиро вирвалося у віце-прем’єра. — Ви ж хворіли...
А урядовець продовжував викликати до себе найновіших українців. Вони підходили, смиренно схиливши голову. Як і має бути у церкві. Брали паспорти й поверталися у стрій.
«Нашого полку прибуло», — подумав я й зітхнув.
І відчув у грудях якусь незручність. Ніби моєму серцю стало в грудях тіснувато.
Вже виходячи надвір, побачив хижі об’єктиви трьох кінокамер. Усі головні канали країни сьогодні ж увечері пустять все це у ефір! Чим це пахне?
Свіже, підігріте втомленим літнім сонцем повітря ніжно, по-жіночому, торкнулося мого обличчя. В мене не було жодного бажання думати про цю церемонію, про її трансляцію на Першому Національному та про реакцію, яка напевне не примусить себе чекати. Український православний Ахмед Захір Шах — з цього у кращому випадку незле посміються. Гірше буде, коли цей указ вирине у якій-небудь газетці, як постріл стартового пістолета. Стріляти ж гарантовано будуть у мене!..
58
Київ. 1 березня 1985 року.
Вранці мама повезла брата Дмитра до ще одного професора-психіатра. А я вдяг білу сорочку, випрасувані штани, теплий светр. А далі вже кутався як тільки міг, аби противитись морозу, бо лютнева погода поступово перейшла в березневу, не загубивши дорогою жодного градуса Цельсія.
Я знав, що є люди, яким хочеться жити по-іншому, які не схвалюють і не вітають політику партії. Я чував, що вони збираються ночами на кухнях і розповідають політичні анекдоти. Мені навіть доводилось чути ці анекдоти, але особливо смішними вони мені не здавалися. Але уявити собі, що старий, котрий у землянці не має навіть кухні, теж один з них, я не міг. Одначе, мені було цікаво. I я знову рушив на Труханів до Давида Ісааковича.
Вітру не було. Міст стояв нерухомо, вкритий сніговою кіркою, котра тріщала під ногами. Цей міст завжди викликав у мене подив і повагу своєю зимовою самотою. От і зараз я дивився під ноги, намагаючись побачити свіжі сліди. Але кірка була суцільною. Може, на цей острів можна потрапити іншим таємним шляхом. I саме іншим шляхом прийдуть туди до Давида Ісааковича люди на якусь зустріч?
Люди дійсно прийшли іншим шляхом і раніше за мене. У землянці було тепліше, ніж завжди, а на столі замість портвейну стояло три пляшки кефіру. На ліжку старого сидів бородатий чолов’яга, поважний з виду, з крупним носом. Він не був старий роками, але помітно напускав на себе зайву серйозність. На табуретці праворуч, закинувши ногу на ногу, влаштувався худорлявий чоловік з орлиним носом та з уже назначеною лисиною. Навіть синій шерстяний спортивний костюм з білими лампасами не міг приховати того факту, що ніякого відношення до спорту цей чоловік не мав. Третій гість був невисокий та кругленький, з усміхненим обличчям, з рум’янцем на щоках.