— Це Сергій, — відрекомендував мене старий. — Я вам про нього розповідав.
— Отець Василій. — Давид Ісаакович указав з повагою на бородатого. Інших відрекомендував простіше. — Ілля та Федір.
Я присів на табуретку та налаштувався слухати якусь розумну бесіду.
Але замість цього Давид Ісаакович витяг з-під ліжка пачку вафельних рушників і охайно поклав її поруч із кефіром.
— Ну, з Богом, — пробасив отець Василій і почав роздягатись. Інші вчинили так само.
— Ну, а ти чого? — запитав мене старий.
— А чого це? — Я кивнув на майже голу компанію. У моєму мозку заметушився острах. Мені уявилося, що зараз наді мною відбудеться чоловіче зґвалтування, про які мені час від часу доводилося чувати.
— Давай-давай! — квапив мене старий. — Треба поспішати.
— Куди?
— До ополонки! Я її вранці прочистив. Якщо знову затягне кригою — подряпаємося!
«А-а! — подумки видихнув я з полегшенням. — Виходить, моржі, а не гомики!»
І ми пішли снігом босоніж один за одним, тримаючи в руках рушники. Я йшов останнім і з дивним відчуттям дивився на біліючі, тремтячі при ходьбі чоловічі зади. Мені вони видалися напрочуд вразливими. І таким самим здавався я сам собі. Разом з холодом у мене закрався інший страх, страх перед холодною водою.
— Хрещення на п’яну голову не приймають, — сказав мені отець Василій на краю ополонки. Сказав — і легенько штовхнув рукою. І полетів я в обпікаючий холод. Іскри води замиготіли перед очима, вп’ялися у шкіру. Я почав колотити руками по місиву з води та льоду, озирнувся. Зустрівся поглядом зі старим, який стояв голою синюватою мумією на краю ополонки.
— Під воду не пірнай, бо течією занесе під кригу! — сказав він.
А я вже дерся нагору, залазив на кригу, намагався віджатися, але крига тріскала, дряпаючи мені руки. І вже коли вибрався, я нарешті побачив глибоку подряпину на правому лікті.
Старий подав мені рушника. Моє тіло, натерте наждачно-вафельним рушником, почервоніло. Але відчуття холоду поступово минуло. Натомість у тілі виникла кволість, а в голові — байдужність.
Отець Василій повісив мені на шию срібний хрестик.
— Спасіння твоє було дивом Господнім, — сказав він, кинувши погляд на старого. — А тепер ти й сам став рабом Божим. Нехай благословляє тебе Господь.
Занурились потім в ополонку й інші. Причому найдовше бовтався у воді старий. Кректав, охав, ахав.
— Мені це корисно! — примовляв він. — Мені це — як помідорам консервація! Продовжує життя!
Мої підозри на початок здорового способу життя не виправдались. Повернувшись у землянку, першим ділом усі випили по чарці горілки «За славу Господню». Давид Ісаакович запив горілку кефіром, а інші не запивали.
— Ви зараз будете розмовляти про політику? — запитав я за столом.
На мене здивовано подивились.
— Про політику нехай розмовляють земляні хробаки, — промовив отець Василій. — Ми будемо розмовляти про життя. Бо життя — це любов!
59
Київ. Березень 2004 року.
Усю ніч під моїм вікном вили коти. Може, якби це були собаки, їхнє виття не дало б мені виспатися. Але котячий спів просто навіював у мою дрімоту конкретні думки, і я легко, ніби ненавмисно, відгонив ці думки з одного краю своєї підсвідомості на інший.
А вранці, коли моя італійська кавоварка зашипіла, вприскуючи у кухонне повітря аромат арабіки, зателефонувала Світлана.
— У мене новини, — дуже серйозно промовила вона.
Я приготувався до ділової розмови, гадаючи, що вона матиме пряме відношення до подальшої сплати рахунків зі швейцарської лікарні для Дмитра та Валі.
— Я ходила на УЗД. — Вона витримала паузу. Достатню, щоб я повністю перекинувся на її новини, які, здається, тепер ставали й моїми новинами. — У мене двійня...
Вона знову сказала «у мене»! Я скривив губи. Невже їй так подобається підкреслювати свою незалежність від мене? Чи незалежність цієї двійні від мене?
— Вітаю! — прошепотів я у слухавку. — Відсвяткуємо?
— Це ще не все. — Її голос прошелестів м’яким шовком. — Валя також чекає дитину.
— Хто?
— Дмитро і Валя, твій брат і моя сестра.
— Ввечері о сьомій підійде? — У моєму роті раптом пересохло, і я перейшов на шепіт. — У «Дежа в’ю».