Вона погодилася.
Надвечір закрапав дощик, і бруківка перед Оперним театром заблищала чорним перламутром мокрих камінців. Водія я відпустив додому. Мені завжди було неприємно усвідомлювати, що, поки я десь отримую задоволення, він сидить у машині і в кращому випадку читає Дарію Донцову. Звичайно, неписані правила зобов’язують водіїв службових BMW і «мерсів» кататися за принципом «куди пошлють» і чекати під рестораном чи клубом хоч до ранку. Та що мені до неписаних правил? Я виконую з них лише ті, які мене влаштовують.
— Вона тобі дзвонила? — запитав я, присівши за столик і замість привітання поцілувавши Світлану в губи.
— Так. I знаєш, у нас однаковий термін вагітності.
— Значить, — посміхнувся я, — значить, ти й вона понесли в одну і ту ж ніч, у ніч після весілля.
Світлана кивнула.
Офіціант приніс пляшку «Moet» і два келихи.
Мій настрій миттєво покращився. Коли Світлана сама, прийшовши трішки раніше, вирішила, що ми будемо пити, то побоюватись її кепського настрою не потрібно.
— У тебе чудове намисто! — Я звернув увагу на її намисто,на бордову кофтину, на каблучку з маленьким діамантом на середньому пальці правої руки. Світлана завжди вдягалася залежно від свого настрою. Сьогодні вона любила себе і світ.
Я витяг із кишені піджака маленький згорток у яскравій подарунковій упаковці. Ще раз здивувався, наскільки ефемерна й невагома нинішня модна жіноча білизна. Ці трусики смарагдового кольору справді важили менше, ніж пакувальний папір.
— Це тобі!
Вона взяла невагомий прямокутничок на долоню. Хитро посміхнулася — напевно, здогадалася. Сховала в сумочку. Підняла келих.
— За тебе! І за двійнят! — неголосно проспівав я, піднявши свого келиха назустріч її келиху.
Брют виявився занадто вишуканим на смак. Це був саме той випадок, коли принаймні пляшка шампанського повністю відповідала нагоді нашої зустрічі. А от що ж до смаку — ні. Мій смак не був настільки аристократичним, хоч я й навчився дурити всіх, і самого себе, поїдаючи дорогий і вишуканий харч і попиваючи такі ж напої із напускним виразом надзвичайного задоволення на обличчі.
— Пробач за банальне запитання. — Світлана вперлась у мене поглядом. — Ти не нащадок письменника Буніна?
Я посміхнувся.
— Ні. Це прізвище дав батькові директор дитячого будинку в Сибіру. Батько потрапив у поїзді під бомбардування. Їх евакуйовували. Батьки загинули, документів ніхто не шукав. Нічийного, безіменного хлопчака відправили в дитячий будинок, а там директором був колишній учитель літератури. У батька серед друзів у дитячому будинку були і Горький, і Островський.
— Гарна історія. — Задумлива посмішка додала Світланиному погляду доброти.
— У мене багато гарних історій, — кивнув я. — А от найгарніша, мабуть, нещодавно у Лейкербаді...
Моя рука, постукуючи пальцями, дотяглася до її руки. Наші пальці зустрілися.
— Переїжджай до мене! — Я нахилив голову й спробував зробити свій погляд покірливим та благаючим.
— Давай трішки почекаємо. — Світлана забрала свою руку та знову підняла келих.
— По тобі не видно, що ти любиш дітей! — сказала вона.
— А по тобі не видно, що ти любиш мед. Та й по мені багато чого не видно. Але дітей я люблю.
— Давай вип’ємо за Валю і Дмитра! — Вона на мить опустила погляд на відбиток губної помади на краєчку келиха. — Мені здається, тільки вони можуть бути по-справжньому щасливими.
Коли ми вийшли надвір, дощ уже закінчився. Було вже зовсім темно. Повз нас миготіли жовті фари машин. Я підняв руку — і одна пара фар, як вірний пес, спинилася саме перед нами.
— Ой, я забула парасольку! — вигукнула Світлана, коли машина вже під’їжджала до мого будинку.
Я витяг мобільний і, дізнавшись через 09 номер ресторану, зателефонував і попросив знайти парасольку і залишити її у гардеробі. Парасольку знайшли відразу, і ця дріб’язкова удача лише додала Світлані доброго настрою.
60
Київ. 1 вересня 2015 року.
— Це ви добре сказали, — тараторить Коля Львович. — Учитись, учитись й учитись!
— Це не я, це Ленін сказав.
— Яка різниця, про Леніна давно забули! Зате сьогодні всі школярі України думатимуть лише про навчання!
Ми з головою моєї адміністрації повертаємося з свята Першого дзвоника. Школа якраз навпроти мого будинку, на розі Володимирської й Десятинної. Телекамери вели пряму трансляцію. А я сказав кілька слів, взяв у руку дзвоник на паличці й покалатав. Тепер — на Банкову.
— Що там зараз? — запитую в Колі Львовича.