— Але ж ти збирався влаштуватися на роботу. А з ким тоді буде Дмитрик?
— Можу поки що не влаштовуватися, — знизав я плечима.
— Тобі було б ліпше ще повчитися...
— Але ж навчання завжди починається з вересня, а зараз тільки березень.
Мама задумливо киває.
— Путівка з двадцять п’ятого, — каже вона. — І мені треба підлікуватися, бо чує моє серце, що не витримаю!
Я не розпитую, чого чи кого вона не витримає. Та й так зрозуміло — втомилася. У неї на обличчі написано, що погано спить і не стежить за собою.
Знову мовчить і про щось думає.
— Добре, — зітхає. — Поклич Дмитра.
— Ти що, хочеш сказати йому про Трускавець?
— Так.
Я йду у вітальню. Кілька разів смикаю Дмитра за плече, поки він нарешті відриває погляд від екрана.
— Йди на кухню, мати кличе!
Він знехотя підводиться і йде, а я сідаю на нагріте його задом місце на дивані.
Кілька хвилин дивлюся фільм, і раптом крик, дзенькіт розбитого скла. Я влітаю на кухню, а мені назустріч Дмитро. У нього в руці черпак, на обличчі — лють. Він мчить повз мене, біжить у вітальню, і вже в кухні, обпалений крижаним вітром, що залетів крізь розбите скло, я чую, як у вітальні дзвенить розбита шибка.
У матері заніміле, бліде обличчя, переляканий погляд. Вона сидить, спершись спиною в плиту.
Я не знаю, що робити. Під ногами хрускотить скло. Повертаюсь у вітальню. Там також холод та шматки скла на підлозі. Дмитро зачинився у спальні.
Я повертаюсь у коридор, одягаю свою бежеву ендеерівську шубу зі штучного хутра. Зазираю до спальні.
Дмитро сидить на своєму ліжку і, нахиливши голову, дивиться на черпак, що валяється під ногами. Я піднімаю черпак і йду на кухню.
Через півгодини ми сидимо вже на іншій кухні, у сусіда по сходовій площадці. Сидимо і гріємося. П’ємо з сусідом гарячий чай. Дмитро позіхає. Потім сусід відводить його у спальню до своїх дітей. Розстилає йому на підлозі матрац і спальний мішок.
Тепер ми сидимо на кухні утрьох. Сусідова дружина також спить.
Мати раптом заплакала. Її прорвало.
— Доведеться віддати його в божевільню, — каже вона крізь сльози.
— Женити його треба, — каже сусід. — Відразу вся дурість із голови і вийде. Одружені швидко заспокоюються.
— Онде, — мати киває на мене, — вже одного разу одружився, а що з цього? Ні постійної роботи, ні постійних друзів!
— Одного разу недостатньо, — каже сусід, додаючи до свого чаю коньяку. — Треба ще раз спробувати! Треба шукати, поки не знайде таку, з якою буде жити радісно і з задоволенням!
Із кожним ковтком чаю сусід розмовляє дедалі голосніше й голосніше. Кортить зробити йому зауваження, але ми в нього вдома. Він дав нам притулок на ніч і, мабуть, не знає, що далі з нами робити. Добре, що Дмитрові знайшлося місце на підлозі дитячої. А нам з мамою, мабуть, доведеться до ранку сидіти на кухні.
Двері трішки відчиняються, і до кухні зазирає сонна сусідова дружина в голубій нічній сорочці.
— Тихше, — просить вона чоловіка. — Бо дітей розбудиш!
— Та йди ти... спати, — говорить сусід, але на його обличчі читається щось матюкливе. — Бачиш, яке в сусідів нещастя!
I жінка слухняно причиняє двері.
А втім наступні дві години ми усі розмовляємо майже пошепки. Сусід, допивши чай, починає кимарити. Потім каже, що йому вранці на роботу. І йде, залишаючи нас із матір’ю на кухні. Там ми з нею і сидимо до ранку. Мовчки. У якійсь напівдрімоті.
65
Київ. 13 травня 2004 року.
За п’ять до другої я зазирнув у зал урочистих церемоній і побачив за масивним дубовим столом даму в бордовій оксамитовій сукні. З її обличчя було зрозуміло, що останнім часом вона захопилася дієтою. Блідість трішки обвислих щік була загримована пудрою, в очах — утома.
Я швиденько підійшов, перегнувся через дубовий стіл. Протягнув їй конвертик із сотнею доларів.
— Будь ласка, без офіціозу! — прошепотів я переконливо. — Тільки теплі людські слова!
Спочатку вона розгубилась, але тут її погляд упав на розгорнутий щоденник, де навпроти часу «14.00» стояло моє прізвище. За прізвищем були якісь позначки, можливо, скорочення. Та в будь-якому випадку її погляд сповнився після цього рішучості й привітності.
— Ще які-небудь побажання? — запитала вона.
— Шампанське має бути солодким або напівсолодким.
— Напевно, ви хотіли б червоне шампанське?
Я зрадів. Вона читала не просто мою душу. Вона проникла своїм прозірним поглядом у мої найпотаємніші бажання.
Я схвально всміхнувся.
— Артемівське напівсолодке. — Вона ледь помітно кивнула.