— Чудово!
— А наречена?
— На підході!
Я вийшов на вулицю. Та, на свій подив, побачив Світлану метрів за двадцять від РАГСу. Вона стояла біля свого BMW та намагалася щось пояснити вже немолодому даішнику.
— У чому річ? — запитав я, наблизившись.
— Дівчина порушила правила, — сухо сказав він, повернувшись. — Не пропустила автомобіль, що рухався головною дорогою.
— Дівчина поспішала на шлюб, — повільно, співуче промовив я і втупився в червонясте, несвіже обличчя цього немолодого капітана ДАІ.
Даішник повернувся у бік РАГСу. В його очах позначилася думка.
— Ви ж не хочете зіпсувати їй такий день! — додав я. — До речі, десь я вас уже бачив...
Моя рука поповзла до нагрудної кишені, витягла срібну візитницю. Я простяг йому красиву візитівку із золотим тризубом у правому верхньому куті.
— Надалі будьте уважніші! — Капітан ДАІ прийняв позитивне рішення, і спина його витяглася струною. Зараз він віддасть нам честь і побажає щастя.
— Від імені ДАІ й міліції я вітаю вас! — сказав він урочисто.
Було помітно, як у його правій руці «зачухався» смугастий жезл, а погляд перейшов від нас на проїжджу частину вулиці.
«Вдалого полювання!» — хотів сказати я. Але сказав:
— Удачі!
Дама в оксамитовій сукні вже підготувала все належне. Аж тут вираз її обличчя став питальним.
— А свідки?
— Ми без, — відповів я.
— Так не можна, можуть виникнути проблеми.
— Тоді ви будете нашим свідком.
Після секундної паузи дама погодилась. Але потрібно було знайти ще одного свідка. I я згадав про даішника.
Слухняно зайшовши за мною «на секундочку» до РАГСу він сторопів, коли дама в оксамитовій сукні попросила його показати паспорт. Адже який міліціонер без паспорта! До графи «свідок» округлим пихатим почерком пані записала його прізвище, ім’я, по батькові. До цього часу він усе збагнув, хоч обличчя його ще довго мало здивований вигляд. Підпис даішника виявився міністерським, з довгими завитками.
— Ви ніколи не працювали у РВВС на Нивках? — тихенько запитав я, знову приглядаючись до обличчя, яке видалося мені трішки знайомим.
— Служив, — кивнув він.
— Зараз ідемо святкувати, — твердим голосом, немов намагаючись загіпнотизувати міліціонера, промовив я.
— Я не можу, я на службі, — пробелькотів він, але звичайна міліцейська самовпевненість у його голосі більше не була присутня. — Я зараз...
Він витяг з кишені рацію і відійшов у інший кінець кімнати.
— У мене зараз на черзі три пари. — Оксамитова пані прохально подивилася мені у вічі.
— Йдемо-йдемо, — зашепотів я, а сам вчепився поглядом за напівпорожню пляшку шампанського. — Ви ще тільки по келиху!
На другому келихові до нас приєднався і капітан ДАІ. Мабуть, переговори по рації дали позитивний результат.
— Але в громадських місцях я не можу, — сказав він.
— Нічого, ми знайдемо яке-небудь негромадське місце! — пообіцяв я йому.
66
Київ. Жовтень 2015 року. Ніч.
Дивний сон турбує мене вже години дві. Ніби я сиджу в тюремній камері-одиночці. Яка наглухо замкнена з обох боків, і зсередини, і ззовні. Причому ключі від внутрішніх замків висять тут, на цвяшку, забитому у стіну. I хтось до мене стукає. Залізні двері з зовнішнього боку вже відімкнули. Але я нікого не впускаю. Не реагую на наполегливий стукіт. Тільки позираю на два ключі, які висять на цвяшку. Це ключі від моєї внутрішньої свободи. Назовні вони мене не виведуть, але у свій внутрішній світ я сам вирішую, кого мені впускати.
— Сергей Павловіч! — лунає з-за дверей жіночий голос. — Вам пасилка!
«Яка ще там посилка? — недовірливо міркую я. — У в’язницю — і посилка? Ні, не вірю! Вам від мене потрібне щось інше!»
Кажу, а сам не знаю, що й думати. Озираю невиразний інтер’єр моєї камери, прицінюючись до біднуватої обстановки: що вони хочуть у мене забрати? Біблію, яка лежить на тумбочці біля ліжка? Навряд! До того ж ця Біблія українською мовою, а жінка за дверима розмовляє російською. Може, телевізор? Я озираюся на маленький «Самсунг» у найдальшому куті камери. I відразу ж заперечливо хитаю головою. Навіщо їм такий маленький телевізор? Що ж ще? Холодильник, на якому стоїть «Самсунг»? Також старий і маленький. Ну не знаю! Я подумки розводжу руками. Може, справді посилка?
Знехотя підводжуся з ліжка, знімаю з цвяха ключі. Відчиняю двері.
Переді мною жінка, а в неї в руках — картонний ящик. Збоку стоїть капітан внутрішньої служби.
— Що ж це ви так, Сергію Павловичу? — докірливо промовляє він. — У нас уже ноги заболіли чекати, доки ви відімкнете двері.