Я розписуюся, що отримав посилку, і знову замикаюся зсередини. На обидва замки.
У посилці лежить подарунковий новорічний набір від міністра внутрішніх справ Філіна, тут також є й листівка з намальованим Дідом Морозом у міліцейській формі, а до листівочки прикріплена анкета ув’язненого. Прохання написати адміністрації управління з виконання покарань про умови утримання, про якість харчування. Прохання також написати й пропозиції, як зробити термін перебування під вартою кориснішим, насиченішим для ув’язнених.
Кулькова ручка лежить тут, у картонці. Я першим ділом пишу: «Треба провести Інтернет у кожну камеру і здійснити повний «апгрейд» тюремних комп’ютерів». Пишу, що на моєму камерному комп’ютері встановлено «Word» ще 1992 року! Пишу, бо якщо про цей факт дізнаються десь у Брюсселі, то Україну засміють!
До камери знову хтось наполегливо стукає. Мені кортить розкрити новорічний подарунок, але цей стукіт відволікає, дратує. I я знову опускаю ноги на підлогу й розплющую очі. Навколо темно. Розумію, що прокинувся. Розумію, що не у в’язниці, а в себе вдома, на Десятинній. I розумію, що хтось справді стукає у стіну моєї спальні. Це вже занадто!
— Гей! — кричу я.
Подвійні високі двері трішки відчиняються. Крізь них на паркетну підлогу падає смужка неясного світла. У прорізі — сонне, перелякане помічникове обличчя. Він завжди на посту. Треба буде нагородити його яким-небудь дріб’язком. Може, тостером чи електрочайником. Але, звичайно, не від мого імені.
— Ти чуєш? — запитую я, вказуючи рукою на стіну, за якою чути стукіт.
Він киває.
— Розберися! Бо мені цей шум зіпсував увесь сон! А сон був дуже цікавий. Можна навіть сказати, державного значення. Віщий сон!
Я підходжу до вікна. Стукіт ще не припинився. Стукає очевидно людська рука, вже стомлена. Нерівний ритм, як у хворого серця. Можливо, хтось благає про допомогу?
Я тупо витріщаюся на цю стіну, і раптом мене блискавкою проймає здогад: це ж Майя Володимирівна Войцехівська, яка спить поруч, щоб перебувати поблизу від мого серця! Це вона стукає! Що там із нею?
Дивно, але моє роздратування минає, і я навіть починаю нервувати. Чи не сталося чого з цією дивакуватою пані? Адже вона там сама, бідолашна. Обслуга для неї не призначена. Принаймні, за тим контрактом, який я читав.
Стукіт раптом припиняється. Тиша. За вікном — темно, лише десь там, у нижній частині нічного пейзажу, тремтять далекі вогники Троєщини чи Райдужного, районів, де я не був жодного разу в своєму житті.
За своєю спиною чую неголосне покашлювання. У двері знову зазирає помічник.
— У неї проводка почала диміти. Вона злякалася, — байдуже промовляє він рівним, скам’янілим голосом. — Там дійсно смердить горілою гумою.
— То ти викликав кого-небудь?
— Так пожежі ж немає, — знизує він плечима.
— Ти що здурів? — Я розвертаюся до нього. — Це ж моя резиденція!
— Так, але за правилами, треба вимикати електромережу по цілому будинку, — белькоче він. — Тоді я мушу будити Миколу Львовича, повідомляти йому, переводити всю апаратуру відеоспостереження і зв’язку на автономне живлення...
— Ти що, будеш мені вночі читати лекцію?
Ні, я не серджуся, я так собі, гарчу на нього, удаю, що цілком прокинувся. Насправді, всередині мене ще жевріє сон, жевріє надія цей сон додивитися до кінця, не втративши при цьому жодного кадру.
— Йди геть!
Двері акуратно зачиняються. I я знову залізаю під пухову ковдру. Голова опускається на подушку, створену у відповідності з принципами фен-шуй. Подушка просякнута якимось ефірним маслом. Сон набирає сили, розсовує екран моєї потопаючої у ньому свідомості. I я знову підводжуся з ліжка, щоб зняти з цвяшка ключі й відімкнути замки на дверях моєї камери.
67
Київ. Березень 1985 року.
Під ногами хрускотить крижана кірка, залишена недбалими двірниками на спомин пішоходам. На довгий спомин. Щодня я щонайменше один раз падаю, послизнувшись на підталій кризі. До вечора лід на тротуарах знову підмерзає, а на підмерзлому вже легше балансувати. Але перед тим, як лягти спати, я рахую, лежачи у гарячій ванні, нові синці на ногах.
Я розумію, що незабаром весна, що скоро й так усе розтане. Але все ж таки навіть у січневі снігопади наші двірники своїми широкими лопатами проривали доріжки в кожен під’їзд. А зараз ніби їх усіх відправили у відпустку. До Трускавця.
Мама, до речі, так і не поїхала. Не взяла безкоштовну профспілкову путівку. Наша квартира відігрівалася більше тижня, після того, як замінили вибиті Дмитром шиби. Але тепер у квартирі знову плюс двадцять, і дме лише з-під дверей балкону. Інші щілини в рамі я сам законопатив ватином і ганчірками.