Дмитро вже третій день з нами не розмовляє. Воно ж бо зрозуміло. Лікар, який приходив до нас напередодні, сказав мамі, що Дмитра треба віддати до психіатричної лікарні щонайменше на три місяці. Лікареві здається, що хвороба загострюється й що для Дмитра буде краще перебувати під щоденним наглядом спеціалістів.
Я зрадів цій новині. Нехай тепер там дивиться своїх «Невловимих месників»! Мені все це нагадує помсту. Життя саме помстилося Дмитрові за материну лікарняну відпустку, яка не відбулася. Тепер, принаймні на три місяці, я матиму власну кімнату.
Я підходжу до «Академкниги» на вулиці Леніна. Саме тут ми домовилися зустрітися з Мирою. Вона зателефонувала вранці й сказала, що нас запросили в гості. Трішки дивна пора для відвідин. П’ятнадцята нуль-нуль. Друзів Мири я не знаю, та, може, вони теж якісь дивні, з «оперним» чи іншим нахилом.
Мира з’являється вчасно. У руках — картонна коробочка. Напевно, подарунок.
— Це тут поруч, на Чкалова, — каже вона.
I ми йдемо разом під руку. Тротуар уже очищений від снігу та льоду. Йти — саме задоволення.
Незабаром ми піднімаємося на другий поверх старенького дореволюційного будинку. Дзвонимо у обшарпані двері.
У коридорі немає запаху свята. Радше навпаки. Пахне нафталіном, а попід стіною стоять величезні валізи. Деякі з них перетяті пасами, щоб не луснули. Я запитально обертаюся до Мири. Вона показує — йди уперед, далі проходь.
А далі — величезна кімната. З меблів — лише стіл і стільці. На шпалерах помітні квадрати й прямокутники від недавно знятих із цвяхів картин чи фотографій. Стіл накритий, але у кімнаті нікого. Зате звідкись долинає глуха багатоголоса розмова.
— А, вони на кухні, — каже Мира.
І веде мене іншим коридором у простору кухню. Тут мене чекає сюрприз у вигляді Мириної мами, яка так тепло зі мною вітається, немовби я їй зять. I три жінки й двоє старих, які стоять біля вікна, пильно мене оглядають, ніби перевіряють: чи немає у мені якого-небудь дефекту.
— Це Сергій, — відрекомендовує мене Мира.
Невдовзі всі, хто зібрався, перестають мусолити мене поглядами й повертаються до перерваної розмови. Потім з’являються ще гості, серед яких є хлопець років п’ятнадцяти. Звати Льоня.
— Вони мене на зборах із комсомолу виключили! — обурюється він уголос. — Та я там у такий комсомол вступлю, в який жодного з них не пустять.
— Де там? — запитую я його.
— Вони їдуть в Ізраїль.
— Тож до чого тут свято? — Я знову роззираюся.
— Ну а як? Проводи, — пояснює мені Мира.
Вдосталь наївшись курки з часником і фаршированого оселедця, ми з Мирою йдемо. Треба все ж таки провести її додому, думаю я.
— А ти хочеш звідси поїхати? — запитує раптом Мира.
— А хто ж мене випустить? Я ж не єврей.
— А коли з єврейкою одружишся, тоді випустять, — напівжартома каже вона й на ходу зазирає мені у вічі.
I відразу ж зковзується, і я ледве встигаю підхопити її за руку.
— Дякую, — зітхає вона, вирівнявшись. Можемо в мене посидіти. Мама там в Ліхтерів ще години три буде. Вона з ними двадцять років товаришує.
Добре, думаю я, чому б і не посидіти? Чи не полежати? Життя йде, і треба вміти правильно ним користуватися. Так, щоб і самому було добре, і іншим приємно.
68
Київ. Травень 2004 року. Неділя.
На заскленій лоджії тепло. У руках кава з італійської кавоварки.
Світлана поїхала на гімнастику для вагітних. Могла б зробити цю гімнастику вдома, але їй приємніше займатися серед таких самих майбутніх мам, як і вона. Там у них цілий ритуал: спочатку повільна гімнастика, потім масаж, потім басейн, потім йдуть у кафе й розмовляють про інтоксикації. Дякувати Богу, в Світлани ніяких проблем.
У Валі, її сестри, теж проходить усе нормально. Тільки вони чекають не двійню, а дівчинку. Дмитро одного разу дотелефонувався і мало не верещав з радощів. I кінець кінцем попросив грошей. Того, що я оплатив їхні «особливі умови» на рік уперед, йому видалося мало. Сорок тисяч швейцарських франків!
Ви вірите в дива? Я особливо не вірю, але вірю в найнесподіваніші перетини доль. Колись мені дали десять діб за хуліганство, і всі десять діб я підмітав територію РВВС на Нивках. Потім заприятелював з молодими ментами, які мене там охороняли. I от виявилося, що капітан ДАІ Мурко — це тодішній сержант Ваня, приятель Гусейнова. Капітан Мурко стає свідком на моєму весіллі! Враховуючи, що я хотів обійтися взагалі без свідків, свідок-міліціонер — це чогось варте! Тоді він здавався мені років на двадцять старшим за мене, а насправді лишень на сім-вісім років, притому він здирає дріб’язок із водіїв, а я змащую шестерні державного масштабу.