— Він не думає, він робить усе, що заманеться. — Коля Львович зажурено хитає головою.
— Свєтлова мені сьогодні ж! — наказую я.
— Ви ж хотіли бачити генерала Філіна! — Голова адміністрації не приховує свого здивування.
— А що, Свєтлов і Філін — це сіль та цукор? Одночасно в склянці не розмішуються?
— Добре, на четверту годину буде. — Коля Львович шовковіє на очах. Чому б це?
— Ага. — Він раптом робить вигляд, що пригадав щось важливе. — Посол Росії дуже просить його прийняти. Він вже виїхав... Буде хвилин через десять.
— Він просить прийняти чи він вже виїхав?
— I те й інше. Якась термінова справа. З Росією завжди так, — розводить він руками.
— Добре.
Коля Львович виходить і відразу ж повертається, але вже з послом Росії. Ось тобі і десять хвилин! Зараз послом служить Поярковський, «розжалуваний» олігарх. Раніше він гріб під себе усе, поки російський президент не вигріб з-під нього все, що той набрав, але залишив йому вибір: еміграція або служба на благо Вітчизни. Зараз Поярковський гребе не під себе, а під Росію. Лізе постійно в нашу економіку, але тут уже справді нічого не вдієш. Адже економіка, вона наша лише формально, в тому розумінні, що обслуговують її українці, а належить усе Росії, Німеччині, Литві та Кіпру.
— Пане президенте, — Поярковський трішки схилив голову і відразу ж гордовито підняв її. Вітати мене він навчився досить елегантно.
Потім повернувся до Львовича. Той одразу ж вийшов.
Я вказав поглядом послу на знаменитий диван. Посли цього дивана не бояться.
I от ми сидимо. Я за столом, на якому розкладені мої укази. Він — на дивані майора Мельниченка. Закинув ногу на ногу. Поправив вузеньку краватку смарагдового кольору. Як актор, витримує паузу.
— У нас якісь проблеми? — цікавлюся я.
— Досить, досить серйозні, — киває він. — Я просто хотів вас із ними ознайомити. Адже від вас знову приховують реальну обстановку в країні.
— Хто приховує? — дивуюся я.
— Ваше оточення, — спокійно відповідає він. — Ми знаємо більше про те, що відбувається на Західній Україні, ніж пишуть ваші газети. I ситуація нас дуже турбує.
— А що там відбувається?
— Новий спалах католицизму.
— Ну, греко-католиків у нас не так вже й багато, щоб сподіватись від них неприємностей...
— Це вже не греко-католики. У Львові були помічені працівники спецслужб Ватикану. Крім цього, нам вдалося виявити цікаві деталі. Зараз у Ватикані обговорюється питання про визнання і офіційну реєстрацію божественного дива на території Західної України.
— Диво? — посміхаюся я. — Ви гадаєте, що диво може бути небезпечним? Це щось схоже на ікону, яка плаче?
— Пане президенте! — Голос у Поярковського твердий і самовпевнений, звучить рівно, непохитно, на одній ноті. — Див без наслідків не буває! Дайте вказівку вашим спецслужбам узяти під контроль і візити цих ватиканців, та й взагалі усю діяльність католицької церкви. Україна — батьківщина російського православ’я! Не можна відступати з цих позицій. Народ не пробачить.
Подумки мені дуже кортить послати цього колишнього олігарха на хер, але президент не може послати посла. Особливо посла Росії. Я підводжуся з-за столу: найлегший і найдешевший спосіб показати, що розмову завершено. Тим паче, що годинник показує одинадцяту й за дверима напевне очікує генерал Філін.
70
Київ. Березень 1985 року.
— Знаєш, Сергію, за мною стежать, — повідомив мені насамперед Давид Ісаакович, коли я опустив на підлогу його землянки кульок з гостинцями: пляшка червоного портвейну і дві бляшанки «Сніданку туриста».
— Хто?
— Хто-хто. — Старий важко зітхнув. — Зрозуміло хто. Органи.
— Що, сюди приходили? — занепокоєно цікавлюся я.
— I сюди, і островом ходили, і ополонку ще одну вибили поруч у кризі.
— А ополонку навіщо?
— Щоб прикидатися, що вони також моржі, та за нами стежити.
— I що, вони справді плавали у ополонці?
— Сам не бачив, — визнає старий. — Але, швидше за все, що ні. Бо коли справжні моржі купаються, то завжди залишають на краю ополонки сліди босих ніг. А я навколо ополонки бачив тільки сліди чобіт.
Він підводиться з ліжка. Докидає ще два поліна у буржуйку. Дивиться замислено на мій кульок.
— Випити приніс, чи що?
— Так, портвейн.
— Ну, розкупорюй, будемо грітися. А потім підемо купатися!
Після першої склянки портвейну мені стає тепліше, і я скидаю свою ендеерівську шубу. Давид Ісаакович як сидів у безрукавці, зробленій зі старого ватника, поверх синього светра, так і сидить.