Філін слухає уважно. Обличчя зосереджене. Брови нахмурені.
— Це ж... — видихає він і затинається, знову хмурить брови.
— Що? — запитую я.
— Це камера, в якій сидів Казимир! Точно! — Повільно, сам не вірячи своїм словам, промовляє генерал. — Холодильник «Саратов», телевізор «Самсунг»...
— А що, Казимир сидів? — здивувався я цій новині.
— Так. Недовго. Кілька тижнів. Коли в нього вилучили автомат Калашникова й наркотики. Спочатку проходив як звинувачуваний, потім як свідок, а потім, самі розумієте, генеральний прокурор наказав випустити, щоб не порушувати баланс сили в тіньовій економіці. Ну, ніхто не хотів нового перерозподілу власності...
— Так, і він тоді сам усе перерозподілив і забрав собі всю електрику!
Генерал важко зітхає.
— Так, але чому мені снилася саме його камера? — вголос дивуюся я. — Адже я жодного разу не був у тюрмі!
Генерал стенає плечима. На обличчі промайнув переляк. Він дивиться на годинник і відразу ж звертає на мене винуватий погляд.
— Добре, готуй папери з навчання ув’язнених основам бізнесу, — кажу й підводжуся з-за столу.
73
Київ. Березень 1985 року.
Ось вже третій день, як мій братан Дмитро живе у Пущі-Водиці, в інтернаті для психічно хворих, на Першій лінії. Навпроти — піонерський табір «Світанок». Зараз там тиша і спокій, облізлі спальні корпуси, сторож, який самотньо сидить на прохідній і постійно окликає свого дурного пса дворової породи.
— Дружок! — верещить він якимось зовсім не чоловічим голосом. — Дружок, твою мать.
Мабуть, сторожові самотньо.
А ми з мамою переходимо дорогу, щоби сісти на автобус тридцятого маршруту й повернутись у Київ.
Я знаю, що Дмитро зараз проводить нас поглядом із-за огорожі. Коли ми вже йшли, на його очах блиснули сльози. Але, може, ці сльози означали щось зовсім інше. Він же не такий, як ми.
Мама йому щось розказувала, якусь нісенітницю. Казала, що поїде у відрядження в Дніпропетровськ на якийсь завод. Запитувала, що йому привезти. А він кивав. Обличчя задумливе, плечі трішки підняті, ніби він щойно ними знизував і в такому положенні їх залишив, ніби хотів плечима досягти своїх вух.
— То що тобі треба? — питала мама.
Мені ж бо дуже кортіло відповісти замість нього: нічого мені не треба, мені тому й добре, що нічого не треба!
Але мама напрочуд уперта. I кінець кінцем, вона його неначе розбудила й домоглася чіткої відповіді.
— Халви, — сказав він.
«До чого тут халва до Дніпропетровська?» — подумав я.
А мама зобразила на обличчі привітне задоволення, закивала.
— Привезу! — пообіцяла й відразу ж обійняла його, тричі поцілувала й насамкінець сказала, щоб він слухався лікарів.
Увечері у вікно періщив косий дощ. Я сидів на ліжку і уявляв, яка ожеледиця буде завтра вранці. А потім втупився у ліжко Дмитра, охайно застелене і вкрите картатим старим пледом. Я дивився, і мене поймав якийсь дивний сум. Мені здавалося, що я не маю більше брата. Був і помер. У мені прокидався жаль до нього. Та й самого себе теж було шкода. А вже коли ліг і знову не міг відірвати погляду від його застеленого ліжка, уявилося мені, що ми обоє — цуценята в собачій буді. Просто господар вирішив одне цуценя, здорове, залишити. А цуценя, що було слабшим, поніс до озера. Топити.
74
Париж. Липень 2004 року.
— Ось ці! Бежеві! — показує мені Світлана на вишукані й напрочуд дорогі туфлі.
— Ти ж упадеш із таких підборів! — кажу я, дивлячись на її нескромний живіт.
— Ні, не впаду! — впирається вона.
Бере одну туфельку і вмощується на пуфику для примірки.
На її очі набігають сльози. Вона чудово знає, що зараз, коли в неї набряклі ноги, варто забути про свій тридцять шостий і міряти тридцять восьмий. Та ви коли-небудь намагалися закликати до розумного рішення свою вагітну дружину? Хочете сліз, тоді спробуйте!
— Це ж тимчасово, — намагаюся заспокоїти її. — Адже тобі лікар дав пігулки. Організм перебудується, і все буде, як було...
— Я знаю, — сопе Світлана. — Але я бачила, як змінилися після пологів мої подруги. Одну так рознесло, що її навіть товариші перестали впізнавати на вулиці!
— Тебе не рознесе. Ти ось скільки книг і відеокасет з гімнастикою для вагітних купила.
— А я її роблю, цю гімнастику?
— Ну то роби! Давай я буду тебе примушувати!
— Давай, — погоджується вона. А її погляд знову мандрує полицями, на яких стоять розкішні туфлі її нещодавнього розміру.