Потрібно її відволікти. Треба забрати звідси. Але вийти з універмагу «Самарітен» — справа непроста. Ми все одно будемо проходити повз безліч різних відділів.
— Ходімо у відділ дитячого одягу! — пропоную я.
На Світланиному обличчі миттєво виникає зосередженість. Вона легко підводиться з пуфика — жодного слова про опухлі стопи, які сверблять.
Ми проходимо повз парфумерні прилавки — вона навіть не озирається. На неї з надією дивляться дівчата-консультантки, які чергують біля високих крісел, на які вони ладні посадити першу-ліпшу жінку, котра б проходила мимо, аби переконати її купити крем, парфуми, туалетну воду, щоби поприскати всі її відкриті місця на тілі, щоб вона впала в істеричний запал від шаленого вибору спокусливих ароматів. Але Світлану ці дівчатка лише проводять задумливим поглядом. Бо вона аж занадто цілеспрямовано крокує. Таких не можна чіпати.
— Ось дивись! — вона бере до рук прозорий пакуночок з трьома однаковими повзунками, — тут написано від нуля до трьох місяців!
— Рожеві? А якщо хлопчики?
— А якщо хлопчик і дівчинка? — відрізає вона.
— Добре. — Я рішуче беру пакуночок рожевих та пакуночок блакитних повзунків.
Через десять хвилин ми вивалюємо на стійку каси два десятка упаковок. Тут тобі і пляшечки «Avon» для годування немовлят, і крем для дитячої шкіри, й пластмасові бублики, наповнені водою, — для перших зубчиків.
Усе це ми могли б придбати і в Києві, але важлива мить. Для неї важливо бути щасливою. Добре, що ми прилетіли саме в Париж. Ні в Амстердамі, ні в Брюсселі неможливо витрачати гроші з такою легкістю і з таким задоволенням!
Два величезні фірмові пакети з назвою універмагу. Тепер у мене зайняті обидві руки, і я йду поруч зі Світланою, як її слуга. I мені це подобається. Хочеться годити їй, хочеться потурати її примхам. Тільки от примх поки що малувато, як для вагітної дами її типу.
— Куди зараз? — запитую я.
— У готель. Залишимо все це і...
— I куди?
— Я хочу подивитись на проституток, — каже вона й відразу ж ніяковіє. — Кажуть, вони тут дуже негарні...
Я усміхаюся.
— Є напевне й гарні, але ними торгують по телефону. А на вулицях стоять, звісно, не найкращі...
Готель знаходиться неподалік. Треба перетнути міст, пройтися повз собор Паризької Богоматері, потім ще один міст — і ми на місці.
Залишивши покупки в номері, повертаємось на інший берег Сени і йдемо по Сен-Дені. Вона розчаровано дивиться на дійсно негарних і немолодих проституток, які стоять біля прочинених дверей житлових будинків. Проститутки не звертають на нас ніякої уваги. Вони закликають жестами й посмішками одиноких і теж негарних чоловіків і хлопців. Сіра буденність цих сцен трішки прикрашається кафешками, які з’являються то там, то тут і в яких подають картоплю-фрі й сендвіч-грек — це те саме, що шаурма та доннер-кебаб. Від заміни назви смак цієї страви не змінюється.
— Хочеш гостренького? — Я киваю на наступну харчевню, де на вертикальному рожні крутиться, шиплячи від газового полум’я, кілька кілограмів м’яса.
— Хочу!
Ми сидимо за пластиковим столиком просто на вулиці. Світлана вилила на цей турецько-грецький гамбургер стільки кетчупу, що він вже на її пальцях. Але вона ніби не помічає цього, впершись поглядом у мулатку-проститутку, яка стоїть на своєму посту якраз по інший бік Сен-Дені.
— А скільки вони беруть? — запитує Світлана.
Я підводжуся. Підходжу до мулатки. Запитую ламаною англійською.
— Тридцять євро за двадцять хвилин. Якщо вона (мулатка киває на Світлану) хоче спостерігати, тоді п’ятдесят євро. Зйомка на відеокамеру — сто євро...
— А ви не маєте письмового цінника? — жартую я з серйозним виразом обличчя.
Замість відповіді вона простягає мені візитівку. Її звати Лулу, і до неї можна зателефонувати.
Дізнавшись про розцінки, Світлана раптом розсміялася.
— А кажуть, Париж — дороге місто.
— Навіть у дорогому місті є дешеві товари, — кажу я. — Адже тут далеко не всі мільйонери! Радше навпаки.
75
Київ. Жовтень 2015 року.
— Ну нарешті! — Я підводжуся з-за столу, побачивши Свєтлова, який заходить до кабінету. — Бери стільця і давай сюди!
Він присідає. На обличчі спокійна готовність усе зрозуміти і прийняти до відома чи до виконання.
— Коньячку? — запитую я.
— Дякую. — Він заперечно хитає головою, на обличчі цієї миті з’являється вибачлива посмішка.
— Добре, тоді до справи!
Я вмикаю настільну лампу. Вона спалахує і знову пригасає. Тремтить, рідненька. Запитую: